**Щоденниковий запис:**
Вранці, після сніданку, Оксана Михайлівна вимила чашку від чаю, неспішно зварила каву й поглянула у вікно.
— Скільки років одне й те саме. Годинник, віконне скло, розгорнута книга на підвіконні… і самотність. Як же я сумую за своїм чоловіком, який так рано покинув мене, — часто думала вона.
Минуло вже десять років, як вона поховала свого коханого. Біль із часом затих, але до самотності досі не звикла. Спочатку здавалося, що він поряд, але потім його присутність розтанула. Вона навіть помітила це й подумала:
— Кохані йдуть не з дому, вони просто тихо зникають із душі.
Останніми роками самотність почала тяжіти. Вона вже навіть подумувала знайти такого ж самотнього чоловіка. Оксана Михайлівна озиралася навколо, спокійно, без поспіху, зупиняла уважний погляд на знайомих і незнайомих чоловіках.
— А що, може, десь є така ж доля, така ж самотня душа? — думала вона, і від цих думок забувала про самотність, уявляючи, як сидить поруч із чоловіком, а в її втомленій душі заграє ніжна мелодія.
До речі, Оксана давно помітила самотнього полковника у сусідньому під’їзді. Її подруга Галя живе з ним на одному поверсі, а її чоловік Тарас давно дружить із військовим у відставці.
Галя вже не раз розповідала про свого сусіда:
— Іван Васильович теж самотній, зауваж, Оксаночко, також удівець. Донька у нього є, але живе далеко, навідується рідко. Дуже серйозний чоловік, але з моїм Тарасом знайшов спільну мову — іноді жартують, навіть на риболовлю виїжджають. Придивись до нього, ну скільки можна ходити під руку із самотністю?
— Не знаю, Галю, як я перша до нього підійду з таким питанням. І потім, ініціатива має йти від чоловіка, — відповідала Оксана Михайлівна.
Вона була вихована по-старомодному — колишня вчителька української літератури, жінка інтелігентна, у елегантному віці. Начитана, спілкуватися з нею було цікаво.
Іван Васильович справді був полковником у відставці. Сухуватий, високий, із сивиною в окулярах. Ходив прямо, наче й досі на плацу, майже не згинаючи коліна. Але якимсь чудом він був цікавим. Оксана Михайлівна завжди непомітно провожала його поглядом, коли він проходив повз, киваючи із зауважним:
— Доброго здоров’я… — Вона теж віталася у відповідь.
Іноді навіть кидала на нього багатозначний погляд, але він залишався непохитним. Бабусі на лавочці біля під’їзда тільки й робили, що обговорювали його. Коли він проходив повз, починались пересуди:
— Чула, що цей полковник колись отримав поранення в гарячій точці, і тепер у нього всі почуття відключені, — говорила одна.
— Та годі тобі, — перебивала друга. — Мій син розповідав, що довгі години в оптичних приладах пошкодили йому зір, тому він і носить окуляри.
— А я чула, що в нього проблеми з чоловічою силою, тому й не дивиться на жінок, — додавала третя, недавня пенсіонерка, яка сама була у активному пошуку.
Розмови про полковника крутилися постійно. Мабуть, тому що він був самотнім, а вільних жінок — повно. Оксана теж інколи думала про нього.
— Цей Іван Васильович сам собі на умі. Чим він займається в самотності? Може, як і я, читає книги. Або дивиться військові фільми — мені теж подобаються такі. Якщо так, то в нас уже є спільний інтерес. А ще я люблю вірші, ось наприклад:
*”Темніє. Прохолода, дрібний дощ.
І рідкі прохожі у завулку.
Я нікого не чекаю. Ти не прийдеш…”*
Чомусь мені подобаються вірші про самотність. Може, тому, що я вже так довго сама, а може, просто сентиментальна…
Так і минув її день. Раптом задзвонив телефон — вона аж здригнулася, захоплена книгою. Це була Галя.
— Оксаночко, добрий вечір! Чим зайнята? Чекай, зараз вгадаю: сидиш із книгою, — сміялася подруга.
— Точно вгадала, Галю, — відповіла вона. — А чим мені ще займатися ввечері? Телевізор, інтернет… але книга завжди краще.
— А я от дзвоню не просто так. Завтра в мене день народження, пам’ятаєш?
— Ой, пробач, голова моя! Зовсім забула! — щиро зізналася Оксана.
— Нічого, гаразд. Запрошую тебе до нас. Трохи зберемося, всі свої.
— Дякую, прийду обов’язково!
Наступного дня Оксана Михайлівна готувалася до візиту. Покрутилася перед дзеркалом, придивилася до свого відображення: трішки зморшки, трішки в’ялість.
— Нічого, це просто вік елегантності, — посміхнулася собі.
Увечері вона йшла до подруги, подарунок встигла купити вдень. Зайшовши до квартири, побачила, що гості вже за столом, і — о, яке щастя! — полковник теж тут.
— Заходь, Оксаночко! — щебетала Галя, беручи її за руку й саджаючи поруч із Іваном Васильовичем.
— Добрий вечер всім, — віталася вона.
Коли Оксана увійшла, їй здалося, що полковник к— Оксано, а чи не хочете прогулятися після свята? — несміливо запропонував Іван Васильович, і в її серці знову заграла та сама мелодія, що і багато років тому.
