Сьогодні хочу розповісти вам історію, яку я знаю не з чужих слів. Це історія жінки на ім’я Оксана. Зараз вона живе в Німеччині, щаслива, кохана, виховує дітей… але шлях до цього щастя був довгим, болючим, повним зрад і несподіваних поворотів. Може, ця розповідь дасть комусь віру, коли здається, що надія вже втрачена.
Оксана колись жила в Харкові. Була гарною, розумною, повною життєвих сил. І коли одного разу вона виграла візу на роботу в Німеччині, здавалося, доля відкрила перед нею нову сторінку. Вона спакувала речі та поїхала, вірячи, що там її чекає яскраве майбутнє. Спочатку все йшло добре: знайшла роботу, облаштувалася, зустріла чоловіка — теж іммігранта, на двадцять років старшого. Вийшла за нього заміж. Жили непогано, але далеко не ідеально.
Оксана любила його. Попри різницю в віці, вони розуміли одне одного. Але в нього була слабкість — жінки. Він не міг пройти повз жодної спокусливої сукні. Вона закривала очі, сподівалася, що це мине, що кохання все переможе. Але коли дізналася, що він спав з її подругою, світ обвалився. Це стало останньою краплею. Після дванадцяти років шлюбу Оксана пішла. Без скандалів. З гідністю. Забрала лише свого вірного песика Барвінка та нічого більше.
Повертатися було нікуди. Вона поїхала до матері, яка вже давно жила в Німеччині. Здавалося, у сорок років почати з нуля можна, якщо поруч рідні. Але доля вдарила знову: у матері виявили рак. Оксана не могла залишити її саму, тим більше з мовним бар’єром. Вона кинула роботу і стала цілодобовою сиделкою. Через два місяці прийшов лист: «Ви звільнені».
Було важко. Нестерпно важко. Грошей майже не залишилося, життя здавалося зруйнованим. Єдине, що давало силу — стан матері поступово покращувався. Після чергової процедури Оксана вирішила вивести її і Барвінка на прогулянку в парк. День був теплим, сонячним. І саме тоді доля ніби вирішила: «Досить. Тепер твій час».
Барвінок вирвався з повідка і помчав через парк, ніби скажений. Оксана за ним. За нею — її літня мати, яка ще й встигала кричати: «Не біжи! Ноги позламаєш!» Але Барвінок біг не просто так. Він мчав до білосніжної пуделихи, яку вигулював елегантний чоловік років п’ятдесяти. Собаки знайшли спільну мову, а за ними і господарі.
Чоловіка звали Тарас. Він посміхнувся, сказавши, що в Оксани «біг, як у спортсменки-чемпіонки». Вона засміялася, і наче від цього сміху з неї спало напруження останніх місяців. Вони домовилися зустрітися завтра — знову вивести собак. І післязавтра. І ще через день.
За рік вони одружилися. Весілля було розкішним — пів Дюссельдорфа танцювало під живу музику, пили шампанське під світляки, їли торт у три яруси. Виявилося, Тарас — власник великої будівельної компанії, заможна людина, але при цьому дуже простий і щирий. І, найголовніше — справді люблячий.
А ще через рік — на своє 45-річчя — Оксана народила двійню. Двох хлопчиків. Лікарі казали, що вагітність була складною, що вік, що після такого стресу шанси мінімальні… Але, мабуть, Бог не залишив її. Дав усе, що вона заслужила — кохання, родину, продовження.
Я розповіла це не заради гарного фіналу. А заради жінок, які у сорок, у сорок п’ять, у п’ятдесят здаються. Думають, що пізно. Що «найкраще вже позаду». Повірте, поки ви живі — усе попереду. Поки серце б’ється — воно може кохати. Поки дихаєте — ви можете сміятися, починати спочатку, бути потрібною й коханою. Оксана не здалася. І знайшла своє щастя. Так і ви — не відмовляйтеся від своєї мрії.
