Щастя приходить до тих, хто в нього вірить та чекає
У восьмому класі після шкільного новорічного свята Олеся втекла з Романом. Їм захотілося побути наодинці, і раптом пішов сніг — великими пластівцями, ніби хтось невидимий роздер згори пухову перину… а сніг лив та лив.
Роман взяв долоні Олесі й притулив до губ. Вони були холодні, а він грів їх своїм подихом. Вони дружили з дитинства, але тепер їхні стосунки перейшли на новий рівень. Вони дорослішали й розуміли, що дитинство вже минуло, хоч і не знали, куди воно поділося. Але вони залишалися разом. Мріяли, що це — на все життя.
«Боже, як же давно це було», — думала Олеся. — «І де тепер Роман?»
У тридцять два роки вона все ще не була заміжньою. Так склалася доля. А справді, її життя змінила мати Зінаїда. Якби не вона, все могло б скластися інакше.
Олеся росла звичайною дівчинкою. Любила гратися, бігати, стрибати зі своїми вірними друзями — Романом та Тетяною. Роман із першого класу носив їй портфель, допомагав із математикою, захищав від собак і хлопців. Сам він жив у сім’ї, де батько пив, часто виганяв дружину з сином із хати, тож вони ночували в домі Олесі.
Зінаїда щоразу питала матір Романа:
— Варко, ну чому ти терпиш? Розлучися з ним, це ж не життя…
— Живу заради сина, — відповідала та.
— Та чи можна так жити, коли Роман бачить перед собою такий приклад? Чому він навчиться у свого батька? — а Варвара лиш знизувала плечима.
Іногда після таких розмов мати казала дочці:
— Олесю, даремно ти водишся з Романом.
— Мамо, він мій найкращий друг — сміливий і добрий, — заступалася за нього Олеся.
— Виростеш — побачиш. Стане таким самим горілчаником, як і його батько. Чи інших хлопців нема?
Але Олеся не слухала й бігла до Романа. Він був її найвірнішим другом. Куди вони тільки не лазили! Виховували в собі мужність і сміливість: пливли на глибину в річці (Олеся плавала не дуже впевнено, але він завжди підтримував), стояли на кручі й одного разу ледь не зірвалися вниз.
З роками їхня дружба лиш міцнішала. Сусідка Тетяна теж часто бігала з ними, і вони дружили втрьох. Але, подорослішавши, Тетяні сподобався Миколка з паралельного класу, тож вона почала трохи віддалятися, а вони її розуміли.
У восьмому класі після Нового року Олеся невдало впала й зламала ногу. Перелом виявився таким невдалим, що вона потрапила до лікарні надовго.
Зінаїда плакала:
— Доню, як же так? Тепер залишишся кульгавою назавжди.
Олеся старалася одужати. Дала собі слово швидше встати, зняти гіпс. Навіть лікар сказав матері, що у неї дуже цілеспрямована донька і в неї все вийде. Незабаром вона зробила перший крок, потім другий, третій — спочатку на милицях, а потім з тростиною.
Олесю відвідували однокласники й навіть класний керівник. Але Роман і Тетяна були постійно поруч. Роман щодня прибігав до лікарні, приносив пиріжки з капустою, малинове варення, книжки, які вона любила читати.
Потім її виписали, але вона все ще сильно кульгала, і нога іноді боліла. Лікар порадив Зінаїді змінити клімат і відвезти доньку, що вона й зробила.
— Доню, ми їдемо на південь, до Марії, моєї молодшої сестри, назавжди. Так порадив лікар. Морське повітря допоможе тобі одужати.
— Мамо, я не хочу! У мене там не буде друзів, а тут у мене — усе! — але Зінаїда не слухала.
Вони поїхали до невеличкого села біля моря, де жила сестра матері.
Прощання з друзями було важким. Особливо засмутився Роман, і Олеся теж.
— Щоб там не сталося, Олесю, не забувай мене. Я тебе точно не забуду. Будемо листуватися, — Роман обняв її і міцно поцілував у губи. Це був їх перший справжній поцілунок.
На новому місці Олеся з матір’ю влаштувалися в родичів. Вона одразу написала листи Романові й Тетяні, але ті листи не дійшли. І, звичайно, вона нічого не отримала у відповідь — адже вони не знали її нової адреси. Мати постаралася. Зінаїда була рада, що відірвала доньку від Романа, а Олеся думала, що друзі її зрадили.
У новій школі її прийняли не дуже добре. Вона кульгала, а діти, хоч уже й великі (навчалися в дев’ятому класі), були жорстокими — кепкували й кликали її «Кульгавою».
Друзів у Олесі не було. Вона постійно читала книжки, часто згадувала Романа й ображалася на нього: не встигла від’їхати, а він уже й писати не схотів. Вона ще кілька разів надсилала листи, але відповіді не було.
Після школи Олеся вступила до інституту. Коли в неї була сесія, Зінаїда поїхала до рідного села — їй потрібно було вирішити справи, а Олеся не змогла. А може, мати спеціально вибрала цей час, адже тоді б донька теж захотіла поїхати.
Олеся з нетерпінням чекала матір, щоб довідатисяЗінаїда повернулася з сумною звісткою — Роман так і не одружився, все ці роки чекав на Олесю, і тепер, коли вони зустрілися знову, вона нарешті зрозуміла, що справжнє щастя було поруч увесь цей час.
