**Щастя старої комуналки**
Сидимо я за кухонним столом, ковтаючи гіркий чай із мятою, коли почув клацання замка. Увійшов Ігор похмурий, мовчки кинув привіт і пройшов у кімнату, навіть не знявши черевиків. Я стояла, ніби прибита до порога, коли він почав хапати перші-ліпші речі з шафи.
Куди це ти? спитала, вже відчуваючи підступ.
До іншої. Ми з Катериною чекаємо дитину.
Сорок років не вік, а він уже мріє про сина. Я не заплакала. Не дав йому цього задоволення. Прожили дванадцять років, а тепер місяць на виселення.
Батьківський дім у селі був моїм єдиним притулком. Але жити там? Самотньо, без роботи, серед полів? Продала його сусідчиним родичам ті раділи, що знайшли дешеву землю під новобуд. На виручені гривні купила кімнату в гуртожитку. Кухня спільна, сусіди тихі, ніби тіні.
Робота, новий роман із колегою Тарасом Все йшло добре, поки він не завів про паузу. Тієї вечірки я повернулася зла, знайшла холодильник порожнім мою шинку викинула сусідка Марія Петрівна.
Хто дозволив вам чіпати моє?! гаркнула я, немов скажена.
Старий сусід, Василь Григорович, лише зняв окуляри:
Доню, не на них сердися.
А ви-то що тут мудруєте?! вибухнула я. Самі в комуналці живете, а мене вчите!
Марія Петрівна вийшла, схлипуючи. А я, заспокоївшись, зрозуміла: шинка вже тиждень як зіпсувалася. Сором. Вибачилася. Тоді-то й почула історію Василя Григоровича колишнього професора, який продав квартиру, щоб лікувати дружину в Німеччині. Але вона все одно пішла
Наступного дня я принесла йому торт випадково вгадала з днем народження. За столом познайомилася з його сином, Олегом веселим далекобійником, що сміявся: Мама тут у Василя Григоровича серце залишила, а я в рейсах світ обїжджаю.
Ми з Олегом гуляли в парку, поки сніг укривав доріжки. Через тиждень він поїхав у рейс, а через місяць забрав мене до себе. Тепер, коли він у дорозі, я з сином Миколкою повертаюся до нашої комуналки. Василь Григорович годує онука медовими пряниками, а Марія Петрівна співає йому колискові.
Життя як дорога: іноді круто звивається, але завжди веде туди, де тебе чекають.
