Ганна сиділа коло вікна, спостерігаючи за вуличною метушнею. Автобуси однаково скрипіли гальмами, перехожі поспішали своїми справами, а вона думала лише про одне – про лист, що прийшов учора. Чорний конверт із золотою облямівкою лежав на кухонному столі цілі добі, а відкрити його вона так і не наважилась.
— Мам, чого мовчиш мов зачарована? — Дмитро ввірвався в хату немов буря, кинув портфель у кут. — Знову сумуєш? Давай краще обідати, я голодний аж пузо підтягнуло.
— Поїж, поїж, — зітхнула Ганна, не відводячи погляду від вікна. —на сковороді котлети, розігрій у мікрохвильовці.
Син зупинився посеред кімнати, придивився до матері. Щось у її поставі було не так, надто напружено.
— Що трапилось? — Дмитро підійшов ближче. — Ти виглядаєш… нібито дивно якимось.
— Нічого особливого, — Ганна повернулася до нього. —Просто лист прийшов. Вагаюсь, чи відкривати.
— Який лист? Від кого?
— Від нотаріуса. З Києва.
Дмитро похмурився. Листи від нотаріусів зазвичай не обіцяли нічого доброго. Чи то борги, чи то суди, чи інші прикрощі.
— А що ж може бути в листі від нотаріуса? — обережно спитав він.
— Не знаю.Може, тітка Марія щось лишила. Вона ж останні роки у Києві жила, мала там квартирку. Але ми з нею не спілкувались уже літ десять.
Ганна встала, пройшла до кухні. Лист лежав на тому ж місці, ніби кпив з її нерішучості.
— Мам, може, таки відкриємо? — Дмитро взяв конверт. — Що гірше – знати правду чи ні?
— Гірше може бути багато чого, — буркнула мати. — Раптом там якісь обтяження, її борги. Не хочу проблем на голову.
— А раптом навпаки, щось добре? — Дмитро вже готувався розкрити його, але мати зупинила його жестом.
— Зачекай.Дай поміркувати ще.
Та думати було особливо ні про що. Тітка Марія була Ганні рідною сестрою по батькові. Росли в одному дворі, але долі їхні розійшлися давно. Марія поїхала до столиці одразу після інституту, там вийшла заміж, працювала в якийсь науковій установі. Дітей не було, чоловік помер давно. А Ганна залишилася у рідному Хоролі, народила Дмитра, чоловіка поховала рано, працювала все життя вихователькою в садочку.
Востаннє бачилися на похоронах діда, це було дійсно років десять тому. Тоді Марія здалась їй чужою, столичною пані у дорогому пальті, що звисока дивилася на провінційних родичів.
— Гаразд, відкривай, — вирішила нарешті Ганна. — Але якщо там щось лихе, я тебе попереджала.
Дмитро акуратно розкрив конверт, дістав кілька аркушів паперу. Перебіг очима перші рядки й раптом присвиснув.
— Мам, тут пишуть, що тітка Марія заповіла тобі квартиру у Києві.
— Що? — Ганна мало не впустила чашку з чаєм. — Яку квартиру?
— Двокімнатну, на Печерську. І ще тут є банківський рахунок… — Дмитро перегортав сторінки, його очі ставали все ширше. — Мам, тут дуже солідна сума.
Ганна сіла на стілець, бо ноги наразі стали ватяними.
— Не може бути. Ми ж майже не спілкувались. За що мені все це?
— А тут у листі є її записка. Від руки. — Дмитро подав матері невеличкий листок.
«Ганнусю, якщо читаєш цей лист, значить, мене вже немає. Знаю, ми віддалилися, і винувата в цьому багато я. Усе думала, що попереду ще багато часу, що встигну налаг
А дивлячись на веселі сніжинки, що танцювали у променях ліхтарів, Галина всміхнулася, бо тепер навіть чорні зимові вечори виблискували для неї особливим, глибоким світлом щастя, подаруваного зненацька коштом далекої й турботливої душі.