Вітаю, мене звати Ольга, мені 52 роки, і усвідомлюю, що не кожна жінка зможе зрозуміти мої думки. Що більше, я передчуваю, що дехто засудить мене, покрутить пальцем біля скроні й запитає: «Як ти можеш так говорити про чоловіка, якого ніби любила?» Але я не шукаю ні схвалення, ні співчуття. Бажаю просто поділитися тим, що сталося зі мною після завершення одного величезного етапу мого життя… і початку нового.
З Петром ми прожили разом рівно двадцять років. За цей час не сталося найбільшого – у нас не було дітей. Було багато причин, і, чесно кажучи, з часом ми перестали з цього приводу турбуватися. Це не стало для нас трагедією – ми дійсно були щасливі удвох. Петро був моїм чоловіком, другом, опорою. Він завжди приймав рішення, я погоджувалася. Ми не сварилися. Усі навколо дивилися на нас як на ідеальну пару. Я змирилася з тим, що моя доля – бути поруч із Петею, і жодного разу не сумнівалася в правильності цього шляху.
Але одного разу він просто не прокинувся. Серцевий напад. Без попередження. Без шансу. Його не стало за одну ніч, а я… ніби перестала існувати. Перший тиждень жила, ніби уві сні: бралася за справи, кидала їх, плуталася в днях. Серце розривалося від болю. Я не мала уявлення, як жити без нього – усе в домі, у світі, в голові оберталося довкола Петі.
Подруга вмовила мене поїхати в Карпати. Вона знала, що я завжди хотіла в гори, але Петро вважав це “безглуздою витратою часу”. Я поїхала… і, на свій жах, відчула полегшення. Йшла по снігу, що рипіло під ногами, вдихала морозне повітря і раптом збагнула, що мені – легко. Вільно. Так, ніби нарешті зняла з себе щось важке.
З цього почалося моє нове життя. Щосуботи я знову і знову вирушала в гори. Без компанії, без мети, просто йшла і дихала. А потім записалася на танці. Латиноамериканські. Ніколи б не подумала, що після п’ятдесяти буду кружляти під самбу й сальсу. Чутки не забарилися: “Вдова розважається”, “ще й сорока днів не минуло, а вона вже танцює!” Але я мовчала. Я дійсно горювала, досі люблю Петра. Але разом з тим… я вперше в житті відчула смак до життя.
Я віддала сусідам усі банки з компотами, які варила лише для чоловіка, хоча сама терпіти не могла цей солодкий напій. Я поїхала до Львова — міста, про яке мріяла все життя, а Петро вважав його “занадто пафосним”. На Новий рік я не готувала олів’є і оселедець під шубою — вперше за двадцять років. Пішла до ресторану, одна, нарядна, з вином і музикою. І мені було добре.
Минуло п’ять років з тих пір, як Петра не стало. За цей час я зробила все, про що раніше лише мріяла. Я малювала, подорожувала, просто сиділа на балконі з книгою і дивилася на місто без відчуття, що комусь винна обід, вечерю, турботу, увагу. Я ніби повернула собі своє втрачене “я”.
Усі навколо кажуть: “Ольго, час знову виходити заміж. Ти молода, красива, активна.” А я усміхаюся. Ні, заміж більше не прагну. Не через страх зради, розчарування чи болю. Ні. Просто вперше знайшла те, чого мені завжди бракувало – внутрішній спокій. Спокій. Просте, людське щастя жити так, як хочу. Не озираючись. Не питаючи дозволу. Не пристосовуючись.
Це не означає, що я не любила Петра. Любила. І, можливо, люблю досі. Але тепер я знаю, що любов до чоловіка – це не єдиний сенс життя жінки. Повага до себе, турбота про свої бажання, право бути собою – ось що важливо. І якщо хтось вважатиме це егоїзмом – нехай. А я, та сама “весела вдова”, нарешті стала просто щасливою жінкою.”
