Зоряна сиділа біля вікна, спостерігаючи за вуличною метушнею. Автобуси однаково скрипіли гальмами, перехожі поспішали своїми справами, а вона все думала про те саме — про листа, що прийшов учора. Чорний конверт із золотою облямівкою лежав на кухонному столі вже добу, та вона так і не насмілилась його розкрити.
— Мамо, чого сидиш, мов кам’яна? — Богдан увірвався у хату, немов буря, кинув портфель у кут. — Знову сумуєш? Давай обідати, я голодний, як той собака.
— Пожерткуй, пожерткуй, — зітхнула Зоряна, не відводячи погляду від вікна. — Деруни в холодильнику, підігрій у мікрохвильовці.
Син зупинився посеред кімнати, придивляючись уважніше. Щось у її позі було не так, занадто напружено.
— Що трапилось? — Богдан підійшов ближче. — Виглядаєш… дивно якось.
— Та нічого особливого, — Зоряна повернулася до нього обличчям. — Лише лист прийшов. Думаю, чи варто відкривати.
— Який лист? Від кого?
— Від нотаріуса. З Києва.
Богдан нахмурився. Листи від нотаріусів рідко обіцяли щось добре: то борги, то суди, то інші клопоти.
— А що може бути в такому листі? — обережно запитав він.
— Не знаю. Може, тітка Одарка щось заповіла. Жила ж у Києві останні роки, мала хатку. Та ми з нею не спілкувались уже років десять.
Зоряна встала, пройшла до кухні. Лист лежав на тому самому місці, ніби кпив із її вагань.
— Мамо, може, таки відкриємо? — Богдан узяв конверт у руки. — Хіба гірше знати правду?
— Гірше може бути багато чого, — пробурчала мати. — Раптом там якісь зобов’язання, її борги. Не треба мені нових клопотів.
— А раптом навпаки — щось добре? — Богдан вже збирався розкрити конверт, але мати зупинила його жестом.
— Чекай. Дай подумати.
Та думати було майже ні про що. Тітка Одарка доводилась Зоряні двоюрідною сестрою, вони виросли в одному дворі, та долі їхні розійшлись давно. Одарка виїхала до столиці одразу після інституту, там вийшла заміж, працювала в якомусь науковому закладі. Дітей не мала, чоловіка теж не стало. А Зоряна лишилась у рідному містечку, виростила Богдана, поховала чоловіка рано, працювала довгі роки вихователькою у дитячому садку.
Востаннє бачились на похоронах діда, це й справді було років десять тому. Тоді Одарка здалась їй чужою, столичною панією у дорогому пальті, що звисока дивилась на провінційних родичів.
— Гаразд, відкривай, — нарешті наважилась Зоряна. — Але коли там щось погане — я ж попереджала!
Богдан акуратно розкрив конверт, діставши кілька аркушів. Перебіг очима перші рядки й раптом присвиснув.
— Мамо, тут пише, що тітка Одарка заповіла тобі хату в Києві!
— Що? — Зоряна ледь не випустила чашку з чаєм. — Яку хату?
— Двокімнатну, біля метро Оболонь. І ще тут є банківський рахунок… — Богдан перегортав сторінки, очі йому розширялись. — Мамо, тут доволі значна сума.
Зоряна сіла на стілець, бо ноги мов ватні стали.
— Не може бути. Ми ж ледь спілкувались. За що вона мені це все?
— А тут у листі є записка від неї. Від руки. — Богдан простягнув матері невеличкий аркуш.
«Зоренько, коли ти читаєш цей лист, мене вже нема. Знаю, ми віддалились, і багато в чому винна в цьому я. Увесь час думала, що попереду ще багато часу, що встигну налагодити стосунки з рідними людьми. Але час має властивість несподівано закінчуватися. Нехай же моя о
В той квартирі, де колись жила Клава, тепер запах свіжих бубликів змішувався зі сміхом Михайла та тихим тріском кахлю, коли Галина вибирала фарби для малюнка, що довго блукав у її душі.
