**Щастя на долоні**
Марія дивилася на себе у дзеркало: видовжене обличчя, великий гострий ніс, тонкі губи, а очі холодні, світло-сірі. Ну чому ж вона народилася такою потворою? Тільки волосся їй подобалось – чорне, густе. Вона носила довгу чубку аж до самих очей.
— Ти в батька. А він був красенем, інакше я б не закохалася. Харківські корені, — заспокоювала мати. — Подорослішаєш, зрозумієш, що в тебе витончена краса. Не всі оцінять, звісно.
Батька Марія не пам’ятала. Він пішов від них, коли їй не було й двох років. Пам’ятала дядька Василя – веселого балагура з червоним лицем. Він підкидав її до стелі й сміявся. Завжди приходив із цукерками, пряниками чи дешевою іграшкою. Маленькою вона любила залізати йому на коліна й удихати його запах. Мати казала, що це пахне дорогими цигарками й коньяком. Вона здавалася щасливою поруч із ним. Досі Марія пам’ятала той аромат і вважала його запахом справжнього чоловіка.
Коли Марія підросла, запитала матір, чому вони не одружилися.
— Він був одружений. Мав сина, — у голосі матері й через роки відчувався біль.
Потім був дядько Віталій. Але його Марія вигнала сама. Від нього несло шкарпетками й бензином. Він був невисоким, худим, із носом-картоплиною та відвислою губою, через що рот завжди був напіввідкритий. Очі з опущеними куточками надавали обличчю сумного вигляду. Посміхався він рідко. Завжди приходив із пляшкою вина чи горілки та шоколадкою.
— Яка ж вечеря без вина? Для настрою та розвантаження після важкого дня, — говорив він, бачачи невдоволений погляд дванадцятирічної Марії.
Спочатку мати пила мало, а потім звикла. Сама купувала пляшку до вечері. Якщо дядько Віталій не приходив, вона пила одна й плакала на кухні. Марія вже не маленька, розуміла: якщо так піде далі, мати спиться й буде погано всім.
Одного разу, коли матері не було вдома, вона підійшла до дядька Віталія й прямо запитала:
— Ви одружений?
Він зазнічився, часто заморгав.
— А ти звідки знаєш?
— Ідіть до дружини зараз же, — різко сказала Марія.
— Ти що це зарозумілася, дівчинко? Я до твоєї матері прийшов, не до тебе.
— Значить, і до мене. А ви мені не подобаєтеся. Або йдете, або я розкажу вашій дружині, — насупившись, промовила вона.
Чи злякався він, чи ні, але більше Марія його не бачила. Мати плакала, пила й чекала.
— Годі. Якщо не перестанеш пити, я піду з дому, чуєш? — погрожувала Марія, виливши пляшку у раковину.
Мати ридала, звинувачувала доньку, що через неї не змогла влаштувати особисте життя. Але пити перестала. Колись яскрава рудоволоса красуня приваблювала чоловіків. Але з віком краса згасла, густе волосся рідшало й сивіло. Чоловіки все рідше з’являлися в їхньому домі, на радість Марії, а потім і зовсім зникли.
Після школи Марія вступила до педагогічного інституту.
— З твоєю зовнішністю — саме те, — зловтішно сказала якось мати.
З Андрієм Марія познайомилася на святі «Студентська весна». Він одразу почав за нею доглядати. З ним було легко, цікаво, надійно. Андрій не поспішав, не намагався поцілувати. Марія звикла, що він завжди поруч.
На другому курсі, ніяково запропонувавши їй руку й серце, він отримав відповідь:
— Ще рано думати про шлюб. Ми студенти, як і на що житимемо?
— Даремно. З твоїм виглядом і характером важко буде знайти чоловіка. Погоджуйся, а то засидишся у дівках, — зітхала мати. — Спокійний, не п’є, з інтелігентної родини… Що тобі ще треба? Не будь дурною.
І Марія погодилася. Після скромного весілля молодята оселилися в Андрієвій маленькій квартирі з крихітною кухнею, тісними передпокоєм і тонкими стінами. Два роки тому його батько помер від інфаркту, і Андрій не хотів залишати матір саму.
Вночі Марія не могла розслабитися, знаючи, що за стінкою спить Андрієва мати й усе чує. Тому все відбувалося швидко й тихо. У таких умовах вона навіть не думала про дітей. Вранці сором’язливо опускала очі.
Мати на маленькій кухні була господинею, і це всіх влаштовувало. Коли Марія намагалася допомогти, вона казала, що тут і одній тісно, а молода ще встигне настряпатися, а поки нехай не заважає.
Грошей не вистачало. На дві стипендії та мамину пенсію не проживеш. Андрій влаштувався охоронцем на склад, працював дві ночі через дві. Марію це влаштовувало. Вона мріяла, що після інституту вони поїдуть до Києва на заробітки. Але Андрій категорично відмовився. Не хотів залишати матір саму.
Навіть коли мати їздила на кілька днів до сестри, вони не змінювали звички — кохалися тихо й поспішно.
— Давай візьмемо квартиру в іпотеку, — просила Марія. — Хоч кожен день їзди до мами, але житимемо окремо.
— Ага, і всю зарплату віддаватимемо за квартируАле потім Марія зрозуміла, що справжнє щастя — це не простота чи розкіш, а людина, яка любить тебе такою, якою ти є.
