Щастя в долонях
Христина дивилася на себе у дзеркало: видовжене обличчя, великий гострий ніс, тонкі губи, а очі холодні, світло-сірі. Ну чому вона народилася такою некрасивою? Хіба що волосся їй подобалось — чорне, густе. Вона носила довгу челку аж до очей.
— Ти в батька. А він був красунем, інакше я б не закохалася. Татарське коріння, — заспокоювала мама. — Подорослішаєш, зрозумієш, що в тебе витончена краса. Не всі оцінять, звісно.
Батька Христина не пам’ятала. Він пішов від них, коли їй не було й двох років. Пам’ятала дядька Богдана — веселого жартівника з червоним обличчям. Він підкидав її до стелі і сміявся. Завжди приходив із цукерками, пряниками чи якоюсь дешевою іграшкою. Маленькою Христина любила лізти до нього на коліна і вдихати його запах. Мама казала потім, що це запах дорогих цигарок і горілки. З ним мама здавалася щасливою. Досі Христина пам’ятала той запах і вважала його запахом справжнього чоловіка.
Коли Христина підросла, запитала маму, чому вони не одружилися.
— Він був одружений. Син у нього, — у голосі мами навіть через роки відчувалася туга.
Потім був дядько Віктор. Але його Христина вигнала сама. Від нього пахло шкарпетками і бензином. Він був невисоким, худим, з носом-картоплею, відвислою нижньою губою, через що рот завжди був напіввідкритий. Зпущені куточки очей надавали обличчю сумного виразу. Посміхався він рідко. Завжди приходив із пляшкою вина або горілки та шоколадкою.
— Яка вечеря без вина? Для настрою та розслаблення після важкого дня, — говорив він, бачачи незадоволений погляд дванадцятирічної Христини.
Мама спочатку пила мало, а потім звикла. Сама почала купувати пляшку на вечерю. Якщо дядько Віктор не приходив, мати пила одна й плакала на кухні. Христина вже була не маленькою й розуміла: якщо так продовжиться, мати спиться назавжди.
Одного разу, коли мами не було вдома, вона сіла поруч із дядьком Віктором і запитала прямо:
— Дядьку Вікторе, ви ж одружений?
Він збентежився, часто заморгав.
— А ти звідки знаєш?
— Ідіть до дружини зараз же, — різко сказала Христина.
— Ти що це розкомандувалася, дурнуЧерез кілька років, тримаючи на руках свою донечку, Христина усміхнулася, бо зрозумла: щастя — це не про довершеність, а про те, щоб любити й бути коханою саме такою, якою ти є.
