**Щастя у скляних уламках**
Роман отримав дзвінок від матері — вона просила прикрутити полицю на кухні. Наступного дня він завітав до неї, але вдома її не виявилося. Квартира була відкрита його ключем. Полиця лежала, як і обіцяла мати, але ось дриль… Де вона? Мабуть, на антресолях, завалених старим непотрібом.
Він вліз на стілець, відчинив дверцята — і ось вона, дриль! Потягнув за шнур, той заплутався, дриль зісковзнула й зачепила вазу. Та розбилася на дрібні шматочки. Роман проклявся, знаючи, як мати її любила. Зібрав уламки, прикрутив полицю та поїхав. По телефону сказав матері, що купить нову вазу на 8 Березня. Але легко від неї не відчепився — мати довго жалкувала.
Час минав, але такої ж вази ніде не було. Вже в останню суботу перед святом Роман натрапив на неї… в руках у дівчини. Продавець зауважив, що це останній екземпляр. Роман підійшов, вибачився та чесно розповів, як розбив вазу й що мати не пробачить, якщо він не знайде такої ж.
Дівчина, на ім’я Соломія, після паузи посміхнулася й простягнула йому вазу. «Беріть, рятуйтеся від маминих докорів». Вона взяла іншу, а Роман — ту саму.
На виході з магазину вони заговорили. Він жартував, вона сміялася. Незабаром він запросив її у гості — на 8 Березня, до матері. Соломія здивувалася, але погодилася.
Наступного дня вони разом прийшли до матері Романа. Та була в захваті від подарунка і не менше — від Соломії. «Бачиш, сину, усе на краще — не розбив би вази, не зустрів би такої дівчини», — сміялася вона.
З того дня життя Романа змінилося. Вони з Соломією проводили все більше часу разом: гуляли парками, обговорювали фільми й книги, будували плани. Він познайомив її зі своєю донькою, яка приїхала на канікули, і на щастя, вони відразу знайшли спільну мову. Дівчина була зворушена добротою Романа й його турботою. А його мати часто згадувала той день, коли син випадково розбив вазу, і наполягала, що це був знак долі. Соломія теж дивувалася, як одна миттєва зустріч може привести до таких глибоких почуттів. За півроку вони одружилися. Весілля було скромним, але дуже щирим. Мати Романа підняла тост, знову подякувавши долі за розбиту вазу. А Роман, дивлячись на дружину, знав, що знайшов ту, кого шукав все життя. І кожного разу, проходячи повз ту саму полицю, він з усмішкою згадував, як одна розбита ваза привела його до щастя, на яке він навіть не наважувався сподіватися.
