У сні, де час пливе, як річка, а спогади — мов казкові птахи, розповім вам історію про Марійку та її донечку Зоряну. Сиджу в пристарілому будинку серед Львова, де вікна шепчуть старі історії, а руки самі в’яжуть теплі шкарпетки. Рідня казала: «Тут спокійно», але спокій мій — у минулому, де я, молода й наївна, вірила у вічне кохання.
Зустріла я Юрка — високого, з очима, як нічне небо, і словами, що обіцяли рай. Закохалась, мов у казці. Одружились, і незабаром я завагітніла. Юрко тоді сяяв: «Син буде, Марійко! Спадкоємець!» Він купив шампанське, малював плани, як син його славитиме прізвище. Але доля сміялась…
Народилась дівчинка. Крихітна, ніжна, місячним світлом обвіяна. Я назвала її Зоряною — бо вона освітила моє життя. А Юрко… зник. Не прийшов ні в пологовий, ні додому. Його мати, пані Оксана, лише кривилась: «Дівчинка? Віддайте в дитбудинок, нащо вам клопіт?» Я мовчала, а сльози падали на дитяче личко. Як можна відмовитись від власної крові?
Повернулась я додому сама. Притиснула Зоряну до серця, взяла сумку — і пішла у невідомість. Оселились у тіткі Софії, у старій львівській кам’яниці. Кімнатка — завішена фотографіями, пахне ладаном і сушеними травами. Тітка Софія, хоч і буркотлива, готувала нам вареники й співала колискові, коли я працювала на трьох роботах. «Не журся, дитинко, — шептала вона. — Бог дасть силу».
Життя було важке, мов камінь на душі. Вдень я продавала квіти на Ринку, а вночі мила підлоги в школі. Руки грубіли, але коли Зоряна сміялась, біль розчинявся. Вона росла — розумна, ніжна, з очима, як зірки. Про батька не питала, але в її погляді була мудрість, якої Юрку не вистачило б навіть у сто років.
Одного вечора, коли я йшла додому, побачила чорний Mercedes біля нашої кам’яниці. А біля нього — Юрка. Дорогий костюм, годинник блищить. Поруч — хлопчик, його копія. Зоряна стиснула мою руку:
— Мамо, хто це?
Юрко зблід, наче побачив привида. Але двері авто відчинились, і вискочила його нова — в хутрі, з губами, як у рибки, і голосом, наче дриль: «Юро, хто ці жебраки?» Хлопчик додав: «Тату, вони смердять!»
У мені все стислося, але я підняла голову. Взяла Зоряну за руку й пішла. Повільно, гордо. Бо ми — не жебраки. Ми — родина. Юрко щось крикнув, але вітер розвіяв його слова. І добре.
Дома пахло грибною юшкою — тітка Софія залишила. Зоряна їла, а я гладила її косички.
— Мамо, хто той дядько?
— Тінь, доню. Нам без неї світліше.
Пізніше я чула, що Юрко пив горілку в ресторані «Криївка», дивився у стелю. Може, зрозумів, що проміняв щастя на блиск. Але час не повернеш. Його нова зникла, забравши половину статків, а хлопчик ріс самотнім.
Зоряна виросла — розумна, добра. Тепер вона викладач у університеті, сміється, як сонце. А я, навіть тут, серед старих стін, щаслива. Бо ми перемогли. Не силою — любов’ю. І тітка Софія, хоч її вже нема, завжди з нами — у кожній ложці юшки, у кожному теплому слові.
Ось вам історія, мої любі. Щастя — не в Mercedes, не в золоті. Воно — у теплі рук, у сміху дитини, у запасі борщу. І коли вибираєте, з ким йти по життю, дивіться не на годинник, а в очі. Бо час минає, а любов — лишається.
