Ой, діти мої, присідайте ближче, розповім вам історію, що в мені, як стара колядка, звучить. Сиджу тут, у будинку для літніх, на спицях панчохи в’яжу, а думки, мов птахи, у минуле літають. Родичі мене сюди віддали, кажуть, спокою треба, а я лише намисто спогадів перебираю. Ця розповідь — про мене, Олену, та мою доньку Марійку, про те, як доля навчила нас, що таке справжнє щастя.
Було це давно, коли я ще наївною була, думала, що кохання — це назавжди. Зустріла я Петра — статний, очі, як у вовка, слова — мед. Закохалась, наче під чарівність його потрапила. Одружились, і незабаром я завагітніла. Петро світився від щастя: «Син буде, Оленко! Спадкоємець!» Вже й шампанське купив, і мріяв, як син його славу примножить. Я сміялась, рукою живіт гладила, уявляла, як утрьох гулятимемо у парку, щасливі.
Але народилася дівчинка. Ніжна, немов квітка, з очима, як лісові дзвоники. Назвала її Марійкою — бо вона, як світанок, у моє життя увійшла. А Петро… не прийшов. Ні до пологового, ні на виписку. Мовчить, немов його й не було. Його мати, пані Оксана, ще й ножа в серце встромила: «Дівчинка? Віддайте в дитбудинок, навіщо вам клопіт?» Я слухала, а сльози самі котились. Як можна? Це ж моя дитина, моя кров!
Повернулась я додому сама. Марійку до серця пригорнула, сумку на плече — і в нікуди. Жити з Петром не хотіла, а до батьків далеко їхати. Оселились ми у тітки Ганни, у старій комуналці. Кімнатка маленька, стіни тонкі, але затишна. Тітка Ганна хоч і буркотіла іноді, але серце мала велике. То чаю нагріє, то кашку зварить, то Марійку поколише, коли я на роботу йшла. «Не сумуй, Оленко, — казала вона. — Бог твої сльози бачить, допоможе». Я вірила, бо інакше не витримала б.
Жили ми дуже бідно. Вдень я в кіоску працювала, газети й цукерки продавала, а вночі офіси прибирала — підлоги, вікна, туалети. Руки грубіли, спина боліла, але коли Марійка сміялась, коли її маленькі пальчики мене торкались, біль відступав. Вона була моїм світлом, моєю надією. Про Петра вона не питала — мала ще, але відчувала, що мені важко. Я намагалась не плакати при ній, хоч уночі подушка була мокрою.
Минуло п’ять років. Марійка вже в садочок ходила, я їй косички заплітала, а сама все думала: як так вийшло, що чоловік, який клявся у вічному коханні, нас покинув? Але життя не чекало — треба було годувати дитину, платити за комуналку. Тітка Ганна допомагала, як могла, і я їй за це вдячна до кінця днів. Вона мені часто казала: «Оленко, рідня — не ті, хто за кров’ю, а ті, хто у біді підтримає». Так воно й було.
Одного вечора йду я з роботи, ледве ноги тягну, аж бачу — біля нашого будинку чорний мерседес стоїть, сяє, як у казці. А поруч — Петро. Постарішав трохи, але все той же — золотий ланцюг на шиї, костюм дорогий. І хлопчик з ним, років чотирьох, його копія. Побачив мене — і зблід, наче привид. Марійка моя, смілива, мене за руку тягне:
— Мамо, хто це?
Петро вп’явся в неї очима, мов онімів. Бо ж це його дочка, яку він кинув. А тут двері авто відчинились, і вискочила його нова — у шубі з леопардовим принтом, губи, як у ляльки, голос пронизливий. «Петре, хто ці жебраки?» — кричить. Хлопчик підхопив: «Тату, поїхали, вони смердять!»
У мені все стислося, але я голову підняла. Взяла Марійку за руку й пішла. Повільно, з гордістю. Бо ми не жебраки — ми сім’я. Петро наче хотів щось сказати, але не наважився. І добре. Бо що він міг? Вибачитись? Запізно, друже. Двері, які ти сам зачинив, вже не відчиняться.
Вдома пахло борщем — тітка Ганна залишила. Марій
