ЩАСЛИВА, ЧИ ПРОСТО ДУРНА?
Тиху, непоказну дівчину Іринку подруги жартома кликали «щасливою дурною». Як таке може поєднуватись? Зараз зрозумієте.
Не встигла їй виповнитися двадцять, як подруга запросила у відпустку до Трускавця. Море, сонце, житло безкоштовно — їхали до родичів тієї самої подруги. Там Іринка й зустріла Олега — гарного підполковника, який знімав хату поруч. Чоловік із військовим минулим, що пройшов Афган, тепер обіймав посаду у військкоматі. У ньому відчувалися сила, твердість, впевненість. Та ще — біль. Іринка зрозуміла це, коли побачила на його спині старий, страшний шрам. Наївно запитала:
— Це звідти?
Олег мовчки знизав плечима і занурився у воду. Він не любив про це говорити.
Іринка закохалася до запаморочення. Віддалася йому одразу, як тільки він захотів. У відповідь він, усміхнувшись, сказав:
— Ну, тепер доведеться одружуватись.
Її не збентежило, що слів про кохання не було. Їй здавалося — ось воно, справжнє щастя.
Олег був старший за неї на 17 років і взяв усе у свої руки: весілля без суконь і лімузинів, просто расписались у його місті. Мовляв, дорослі ми вже для таких ігор. Та й до того ж… у нього все це вже було. Виявилось, він удівець із восьмирічною донькою.
Для Іринки це було ударом, але вона вирішила — кохання важливіше. І залишилась. Дівчинка, Марійка, була занедбана, метушилась між бабусями. Спочатку Іринка просто жаліла її, але потім, почувши з вулиці:
— Мамо! — ледь не розплакалася. І усиновила Марійку.
В Іринки за плечима були лише курси перукарки. Хотіла вчитися — Олег різко відрізав:
— Знайди салон та й у декрет. Хочу сина.
Але вагітність так і не наставала. А може, справа була зовсім не в ній.
Потім грянуло: його підлеглий попався на хабарі, і хоча Олег був ні до чого, за військовою вертикаллю — винний завжди старший. Довелося звільнитися «за станом здоров’я». Пенсія була непогана, але це знищило чоловіка. Він замкнувся вдома, перестав приносити гроші, щодня — друзі й пляшки. Через рік-другий Іринка зрозуміла: чоловік перетворюється на тінь себе. Він не працював, не допомагав, навіть їжі не купував, із холодильника їв лише те, що подобалося.
Коли настало літо, Іринка з Марійкою поїхали до Трускавця. За два тижні все стало зрозуміло: треба йти.
— Ти ж моя мама, — сказала їй Марійка.
Іринка кивнула.
Олег влаштував сцену:
— Та на тебе Марійку повішу!
Дізнавшись, що рішення вже прийняте, плюнув:
— Дурна ти, Іринко.
Вона повернулася у рідне місто, до батьків. Тим, звісно, хотілося онуків за кров’ю, але й Марійку прийняли. Дівчинка пішла до школи, Іринка знову стригла людей. Одного дня зайшов чоловік із сивиною — приємний, ввічливий. Залишив чайові, а ввечері — букет. Звали його Богдан. Був старший на 10 років, розведений, жив у власному будинку, мав невеликий, але стабільний будівельний бізнес.
З ним було затишно. Говорив, що кохає. Іринка подумала: ну скільки можна шукати щастя? Ось воно. Расписалися. Подруги заздрили:
— Ось якби ти доньку колишнього чоловіка не взяла, не була б дурною.
Іринка трохи сумувала: дітей бог їй так і не дав. Але життя готувало новий поворот. У Богдана була молодша сестра — проблемна. Народила двох дівчаток, поводилася безвідповідально, пиячила. Тепер її позбавляли батьківських прав. Опіка вже цікавилася дітьми.
Богдан вагався:
— Це, звісно, не твоя турбота…
Іринка у той момент уявила: дівчатка у човні, а їх усі відштовхують. І мати, і батьки, і дядько. І що, вона теж?
— Забираємо, — рішуче сказала в— сказала вона, і в їхньому домі знову запахло дитячою радістю, бо справжнє щастя не в крові, а в теплі, яке ти даруєш тим, хто в ньому потребує.
