Так близько, як ніколи
– Шкода, що Ганна Миколаївна знову не прийшла, – тихо сказала Оксана чоловікові, поки їхній трирічний онук Ярик старанно задував свічки на святковому торті. – Так і не побачилася з правнуком… прикро.
– Не хоче – і не треба, – різко відповів Микола. – Я їй писав два тижні тому. Скільки можна запрошувати?
– Може, варто було подзвонити? Нагадати? Вона ж уже не молода…
– Оксанко, годі. Вона нічого не забуває, якщо їй це справді важливо. А якщо за три роки навіть не спробувала побачитися з онуком – значить, їй і не треба. Телефон у неї є, нашу адресу знає. Просто її гордість вища за почуття.
Оксана мовчала. Минуло вже більше п’яти років, а образа все ще жива, як свіжа рана. Дурна, вперта, ниюча. І ніби ніхто не винний. А все ж…
Микола зустрів Оксану на весіллі друга. Тоді вона була не одна – з чоловіком, який приковував до себе погляди. Високий, ефектний, впевнений у собі. «Альфа», як кажуть. Тоді Микола так і не наважився підійти. А потім почув, що той кинув Оксану, залишивши її саму з маленькою донькою. Через знайомого влаштував «випадкову» зустріч. І почав доглядати – довго, наполегливо. Вони розписалися, коли Марійці не було й року.
Ганна Миколаївна, його мати, стримано прийняла невістку. Не раділа, але й не втручалася. Думала, що все минуться – чужа дитина, дружина старша… Але Микола був щасливий. І заради цього вона вирішила залишити сумніви при собі.
Лише одного разу сказала вголос те, що думала. Микола вирішив усиновити Марійку. І тоді мати покликала його «на серйозну розмову».
– Навіщо тобі чужа дитина? Ти ж розумієш, що це не твій обов’язок?
– Мамо, Марійка для мене не чужа. Вона мене «татом» називає. Іншого батька у неї й не було.
– Але ж є біологічний! Навіть якщо він відмовився – факт не скасуєш.
– Хіба важливо, хто народив, якщо я з нею з самого початку?
– Важливо! Раптом ви з Оксаною розведетеся? Ти будеш платити аліменти на дівчинку, до якої юридично не мав обов’язків?
– Мамо! Ти серйозно думаєш, що ми розведемося?
– Я просто хочу, щоб ти думав про своїх майбутніх дітей. Справжніх.
– А якщо їх не буде? Що тоді?
– Будуть! Ти повинен залишити все дітям по крові, а не чужій дівчинці!
Микола встав.
– Годі. Якщо ти сподіваєшся, що я кину Оксану і Марійку – дарма. Я їх люблю. І Марійка стане тобі онукою, подобається тобі це чи ні.
Через шести років народився Тарасик. І в житті Ганни Миколаївни він став центром світу. Вона гуляла з ним, пестила, балувала. Марійка ж ніби відійшла на другий план. Оксана не говорила про це – не хотіла псувати стосунки. Тарасик і бабуся були дуже близькі. Навіть під час їхніх поїздок вона залишалася з ним. Марійка все розуміла – розумна дівчинка. Питала:
– Чому бабуся не так часто зі мною спілкується?
– Вона просто давно мріяла про онука, – пояснювала мати. – Тарасик схожий на твого тата в дитинстві.
Марійка підросла, але й у чотирнадцять відчула щось не так. Одного разу прийшла додому і запитала прямо:
– Мам, скажи чесно – Микола мені не рідний батько?
– Так…
– Я здогадувалася. Але яка різниця? Він же мій тато. Справжній.
І всі з полегшенням зітхнули.
Але одного разу, коли Тарасикові виповнилось шістнадцять, за святковим столом бабуся підняла келих і випалила:
– А тобі, Тарасику, час наречену шукати. Як знайдеш – квартиру подарю. Хочу правнуків встигнути поняньчити!
Хлопець усміхнувся:
– Бабусю, рано мені ще! Краще Марійці подаруй – вона тобі одразу правнуків народить.
Ганна Миколаївна завмерла. Потім спокійно сказала:
– Але ви ж не рідні. У неї інший батько.
Столи замовкли. Тиша дзвеніла. Тарасик поблід. Глянув на батьків. Встав:
– Ходімо, друзі. Свято скінчено.
Гості почали розходитися. Оксана кричала на свекруху, як ніколи в житті.
– Навіщо?! Чому саме зараз? Що ти цим хотіла досягти?
– Я не хочу піти, забравши таку таємницю. Нехай він знає правду.
– Кому від цього краще?!
Але вона мовчала.
Після цього Тарасик не дзвонив бабусі. Він зрозумів: мати і батько були чесні, діяли з любові. А бабуся… усі ці роки вона підлещувалася до нього, говорячи гидоти про сестру. Він зрозумів: рідність – це не тільки про кров. І перервав зв’язок.
Марійка вийшла заміж. Фото онуків бабуся ігнорувала. На народження правнучки – ні слова. Микола намагався подзвонити – тиша. Вона залишилася при своєму: рідний – це по крові.
А потім Тарасик у вісімнадцять оголосив, що одружується. Батьки ахнули:
– Рано!
– Бабуся ж просила правнуків, – пожав він плечима. – Виходить, не ду”А одного ранку, коли сонце лило золото на підвіконня, Ганна Миколаївна несміливо взяла Марійчину руку і прошепотіла: «Прости мене, внучко».”
