Є у нас ще вдома справи
Баба Ганна з труднощами відчинила скойку, ледь-ледь дотягла ноги до хати, довго вовтузилась із замком, на якому вже навіть ржа давно прописалась, зайшла до своєї холодної, натопленої лише в спогадах хати й сіла на стілець біля кахляної печі.
В хаті пахло порожнечею, наче село після ярмарки.
Лише три місяці її не було, а стеля встигла оплестись павутиною, старий стілець жалібно посвистував під нею, в пічній трубі гуляв вітер хата зустрічала господиню сердито: мовляв, де ж ти пропадаєш, господине, кого лишила?! Як ми тут ту зиму переживемо?!
Та зараз, зараз, моя рідна, дай тільки подих відвести, Ганна втішала напівжартома, затоплю, покричимо на мороз разом.
Ще рік тому бабця Ганна гасала по хаті як шустронога ластівка: то побілить, то підфарбує, то води натаскає. Її невеличка, але енергійна фігурка і біля ікон вклонялась, і біля печі господарила, і в саду крутилась і сіє, і поливає, і все встигає.
І хата разом з нею веселилась: під легкими кроками скрипіли дошки, двері й вікна розчинялись з першого дотику натруджених долонь, а піч старанно пекла пухкі пироги. Добре їм було: і Ганні, і її старій хатині.
Рано заховала чоловіка. Троє дітей виростила, усім освіту дала. Старший син морський капітан, другий військовий полковник, обидва всі десь далеко повтікали, рідко до матері навідуються.
Лишень молодша доня Галина головною агрономкою в селі стала: з ранку до смеркання на полі, до мами на пиріжки забіжить в неділю і знову тиждень не бачаться.
Утіха онука Даринка. Виросла при бабі, прямо на пірї пирогів.
А онучка яка очі сірі, волосся аж до паска, густе й хвилясте, аж ніби сяє справжня краля! Коси збере хлопці по селу мовби зачаровані, стовпніють. Фігура наче з Гуцульської пристані. І звідки така постава?!
Баба Ганна в молодості була собі нічого, але якщо старе фото поруч із Дарининим поставити ніби пастушка і королева.
До того ж і розумненька. Закінчила університет у Львові на економістку аграрія, повернулась до села працювати. Заміж вийшла за ветеринара, а за державною програмою для молодих сімей отримали хату новеньку.
Яка то була хата! Мало не дворянський дім з цегли, просторий і сучасний.
Одне невтямки: у баби Ганни біля хати сад, усе квітне й плодоносить, а у Даринки під вікном лише три кропивки, що ледь дихають. До садівництва в неї руки з того місця, лиш бабуся оберігала її від будь-якого сквозняка і господарських мук.
Та ще й син народився Василько. Тут уже не до буряків.
Стала Даринка бабу Ганну зазивати в нову хату: давай уже, бабцю, до нас просторо, тепло, піч топити не треба. Та як раз прикрутило ноги годинник відрахував вісімдесят, ніби біда дочекалась ювілею: ноги колись прудкі стали геть неслухняні. Бабуся піддалась на вмовляння.
Перебула у внучки з пару місяців. А потім чує:
Бабцю, ти ж така люба, я тебе обожнюю, але чого ти без діла сидиш? Завжди працювала, клопоталась, а тут прям осіла. Я ж обійстя хоч розвести планувала
Дитино, вже не можу старість ноги не ходять.
То як до мене приїхала одразу стара стала, зітхнула Даринка.
Швидко бабуся, котра так і не виявила омріяної активності, повернулась у свою хату.
Від розгубленості, образи, що не допомогла любій внучці, баба Ганна майже лягла.
По хаті нога ноги не чула, а дійти до столу стало завданням із зірочкою; до улюбленої церкви взагалі місія нездійсненна.
Отець Богдан сам прийшов проведати свою давню парафіянку, невтомну колись помічницю храму. Окинув все уважним оком.
Баба Ганна сиділа при столі складала щомісячні листи синам.
У хаті дмухало холодом: піч невиразно пашіла. На Ганні найтепліша кофта-пухівка років двадцяти, хустка посіріла, ноги у валянках, що бачили більше болота ніж людей.
Отець Богдан зітхнув: треба бабусі помічницю шукати. Може, Марину? Живе поруч, ще коза гожа, років на двадцять молодша.
Вийняв хліб, пряники, пів пирога з рибою (матушка Оксана передала привіт).
Закатав рукава під підрясником золою печі розжився, дров на кілька топок приніс, води з криниці влив у знаний чайник.
Синочку мій! Ой, тобто, батюшко, допоможи мені адреси підписати, а то накалякаю своїм курячим почерком, куди воно дійде!
Отець Богдан приписав адреси, краєм ока прочитав кривенькі рядки на листах. А там: «Живу чудово, любий сину! Все є, дякувати Богу».
Тільки листи ці на «чудове життя» всі із плям та розводів, від сліз солоних
Марина стала бабусю доглядати, отець Богдан регулярно її сповідав-опричащав, а по великих святах чоловік Марини дядько Петро старий моряк возив бабу Ганну на служби на мотоциклі. Життя обережно налагоджувалось.
Внучка пропала з виду, а згодом серйозно захворіла. Давно були проблеми з шлунком, усе списувала на гастрити.
Виявився рак легенів. Згоріла Даринка менш ніж за пів року.
Чоловік буквально поселився на цвинтарі купував пляшку, ночував на могилі, вранці йшов по нову.
Чотирирічний Василько залишився при нічиїй ласці худий, заплаканий, голодний.
Взяла його Галина, але через агрономські клопоти внуком займатись не було коли, почали готувати хлопчика в районний інтернат.
Інтернат то ще нічого: завзятий директор, нормальне харчування, на вихідних дітей додому відпускали.
Але не домашнє ж то життя Галина за голову: на роботі до ночі, а до пенсії ще гребти.
І тоді, якось у каляскі старенького «Уралу», підїхала до доньки баба Ганна. За рулем товстенький сусід дядько Петро, у вишиванці та з якірцями на руках. Вид у них рішучий.
Баба Ганна стисло:
Беріть, дайте мені Василька.
Мам, ти сама ледве ходиш! Як із малим даси собі раду треба ж готувати, прати
Поки живу, Василька не віддам інтернату, коротко відрізала бабця.
Вражена Галина помовчала, а тоді мовчки стала речі збирати.
Дядько Петро завіз їх у хату, а Василька мало не на руках заніс. Сусіди обурювались:
Баба Ганна добра, ну, видно, з глузду зїхала сама ледве пересувається, а туди ж дитину взяла Хіба ж він кошеня? Йому ж догляд треба Дивно, що Галина на таке дивиться!
А після служби отець Богдан навідався до баби з недобрим передчуттям: чи не доведеться витягувати голодного Василька від знесиленої баби?
Заходить в хаті тепло, печка аж гуде, Василько чистенький, ситий, слухає із старої платівки «Колобка».
А бабця, геть не «немічна», літає по хаті: змащує протвінь, місить тісто, лупить яйця у сир. Ноги бігають, як і колись!
Батюшко золотий! Я тут ватрушки задумала. Почекай з хвильку матушці Оксані та Кузьку гостинчик ще тепленький буде!
Отець Богдан повернувся додому збитий з пантелику, і все передав дружині.
Тая задумалась, дістала з шафи товстий синій зошит, гортає і читає:
«Стара Коза Григорівна дожила свій вік. Все минуло мрії, сподівання, все спочиває під білим снігом. Вже час туди, де немає хвороб, ні смутку».
Якось у лютневу завірюху Григорівна довго молилась перед іконами, а тоді лягла і каже: «Кличте батюшку помирати буду».
Обличчя в неї біле, як сніг за вікном.
Позвали священика, бабця сповідалась, причастилась, і лежить ні їсть, ні пє, тільки дихає.
Тут двері а на порозі мороз, дитячий крик.
Тихо, у нас бабуся вмирає!
А як йому рот заткнеш, він щойно народжений, не тямить ще.
З пологового онука Настя повернулась з немовлям. В хаті бабуся при смерті й невміла мама з дитиною. Молока у Насті нема, втрапити в ритм не може, мала кричить, бабусі помирати заважає.
Григорівна піднімає голову, сфокусувалась, злізла з ліжка, шукає тапки.
Повернулись домашні, думають бабуся от-от відійде, а вона по хаті метушиться, внучка на дивані відпочиває, а вона малу заколисує.
Тая закрила зошит, сміється:
Моя прабабуся, Ганна Григорівна, безмежно мене любила, і не дозволила собі померти: «А вмирати нам зарано в нас ще є дома справи!»
Жила вона після того ще десять років допомагала няньчити мене, свою любу правнучку.
Отець Богдан усміхнувся у відповідь.
