Є у нас вдома ще клопоти…
Баба Ганна насилу відчинила хвіртку, ледве дотяглася до дверей, довго змагалася з заіржавілим замком вже не раз ті руки боролися з ним, зайшла у свою хату, де не топили з осені, та й з віддихом присіла біля холодної печі.
У хаті відчувався запах покинутості.
Тільки три місяці з дому не була, а вже павутиною поприлипали стелі, старий табурет жалібно поскрипував, у димоході тріщав вітер дім зустрів хазяйку суворо: де ж ти пропадала, хазяйко, на кого кинула?! Хто зимувати зо мною буде?!
Зачекай, мій любий, зараз трохи передихну… затоплю, погріємось…
Ще торік баба Ганна метко поралась по хаті: і побілити, і підмазати, і води натягати. Легка постать її то кланялася іконам, то господарювала біля печі, то снувала між яблунями й мальвами встигала і садити, і полоти, і поливати.
І дім радів разом з господинею: весело скрипотіли підлоги під її бадьорими кроками, вікна та двері самі відкривались від дотику мозолистих рук, піч справно пекла золоті пампушки. Добре їм було разом Ганні й старій хаті-україночці.
Рано поховала чоловіка. Виростила трьох дітей, усім дала освіту, вивела в люди. Старшого сина Миколу тепер і бачу рідко моряк далекого плавання, другий Іван військовий, підполковник, також живе далеко, нечасто гостює.
Тільки молодша донька Наталка залишилась в селі головний агроном, у полі й офісі з ранку до ночі, до матері забігає лише в неділю пиріжком нагодує та знову на тиждень зникає.
Потіхою була онука Лесечка. Можна сказати, виростала біля баби.
А яка ж красуня з неї виросла! Сірі очі аж світяться, коси до пояса кольору стиглої пшениці, густі й хвилясті, відбивають світло навіть без сонця. Збере в хвіст а пасма розсиплються по плечах місцеві хлопці зразу занімівши стоять. Бо какая постава, яка врода і не скажеш, що сільська дівчина.
Баба Ганна, хоч і була в молодості гарною, проте, як співставити старе фото з Лесиним портретом пастушка і цариця…
Ще й розумниця. Закінчила у Львові аграрний університет, повернулася у своє село працювати економісткою. Вийшла заміж за молодого ветеринара, і за державною програмою молодим сімям виділили новий дім.
А дім той і не дім, а справжній модерний котедж! Міцний, цегляний. По тих часах справжній панський маєток.
Та тільки біля бабиної хати квітник, сад, усього повно і цвіте, а біля нового Лесиного дому ще самі прутики: за сад і город поки руки не бралися. Та й сама Леська, хоч і з села, та тендітна, бабуся завжди берегла її від будь-яких протягів чи важкої роботи.
Ще й сина народила, малого Івасика. Тут вже, звісно, не до картоплі та квітників. І почала Леська бабусю до себе заманювати: ходи до нас, у нас просторо, тепло, піч топити не треба.
А бабі Ганні вже вісімдесят, ноги не слухаються, все частіше болить серце. Та піддалася вговорюванням перебралася на кілька місяців до внучки. А там якось почула:
Бабцю, я тебе так люблю, ти ж знаєш! Але чого ти сидиш? Ти все життя щось робила, а у мене подивись застоялась, а я ж господарство хочу, та жду твоєї помочі…
Та я ж, доню, вже ледве ходжу стара стала…
А як до мене приїхала зразу зістарілася…
Не виправдала баба Ганна сподівань, і довелося вертатися у свою хату.
Від переживань що не змогла допомогти коханій внучці баба зовсім злягла. Ноги ледве переставлялись, навіть до столу ледве доповзти, а до улюбленої церкви вже й мови не було…
Отець Петро, їхній місцевий батюшка, сам прийшов до вірної прихожанки ще недавно активної помічниці у храмових справах. Оглядів хатину уважним оком.
Баба Ганна сиділа за столом, писала щомісячні листи синам. У хаті холодно піч ледь жевріє, на підлозі крижано. Сама ж у найтеплішій, але не новій кофті, замурзаній хустині, на ногах старі, стоптані капці.
Отець Петро сумно зітхнув: бабі Ганні поміч потрібна. Може, попросити Ганну-сусідку? Міцна ще, років на двадцять молодша.
Розвантажив з торби хліб, пряники, пів гарячого пирога з рибою (Матушка Олена передала). Засукав рукави відгреб попіл з печі, чотири рази приніс дров, зложив у кутку. Затопив. Води приніс, поставив на плиту закіпати чайник.
Синочку мій! Ой, вибач, отче, допоможи з адресами на конвертах, бо я своїм почерком навряд чи донесу…
Отець Петро хутенько написав адреси, глянув на папірці з кривими рядками великі, тремтячі літери: «Живу дуже добре, мій синочку. Все у мене є, дякувати Богові!»
Але всі листки ці, що про бабине «добре життя» в плямах розмазаних літер, а ті плями солоні…
Ганна-сусідка взяла бабу під опіку, отець Петро часто приводив її до сповіді та причастя, а на великі свята чоловік Ганни, дядько Степан, старий моряк, привозив машиною бабу до церкви. Справи ніби налагодилися.
Леська не зявлялася. А потім через пару років захворіла тяжко. Давно вже були проблеми із животом, а болі списувала на шлунок. А виявився рак легенів. Згоріла Леська за півроку.
Чоловік її буквально оселився на цвинтарі: купував по пляшці, пив і спав біля могили, потім з ранку знову по пляшку. А чотирирічний Івасик став нікому не потрібен замурзаний, голодний, заплаканий.
Забрала його Наталка. Але через роботу часу малому майже не приділяла, почали готувати документи до районного інтернату.
Інтернат у районі добрий: енергійний директор, діти ситі, на вихідних можна забрати додому. Але ж не дім, не виховання
Що робити до пенсії ще дожити треба, а на роботі сидить до пізна.
Тут баба Ганна, невисока та кремезна, приїхала до доньки у колясці старого «Дніпра». За кермом сусід Петро, кремезний, тільник у смугах, татуювання. Обоє мали вигляд бойовий.
Баба Ганна сказала просто:
Я забираю Івасика до себе.
Мамо, ти ж ледве ходиш! Як ти з малим впораєшся? Йому ж треба і їсти й прання…
Доки жива в інтернат не віддам, відрізала бабуся.
Наталка змовкла, зібрала речі малого, дядько Петро відвіз бабу з малим до хати, майже на руках доніс до печі.
Сусіди бабі Ганні кивали: добра людина, а видно, на старість розуму втратила: їй самій догляд треба, а ще й дитину взяла… Це ж не цуцик якийсь, хлопцю турбота потрібна!
Після недільної служби отець Петро з неспокоєм рушив до баби чи не треба рятувати замученого хлопчину з холодної хати?
А у баби в хаті тепло, печка гуде, малий вмитий, на дивані слухає українську казку з патефона. А стара, здавалось би, немічна, по хаті бігає: мастить деко, місять тісто, до творогу яйця вбиває. Ноги ходять живо як колись, до недуги.
Батюшко, а я тут… ватрушки печу. Затримайтеся трохи і матушці Оленці, й Кузі буде гостинця.
Отець Петро повернувся додому ще здивованіший, ніж був, та переказав все матушці.
Та посиділа, попорпалася у старому зошиті, знайшла потрібний листочок:
«Стара Єрофіївна доживала віку. Все пролетіло, і надії, і сни вже, здається, поховані під білим сніговим ковдром. Пора, час вже туди, де ні болю, ні печалі В лютневу заметіль молилася вона перед іконами, потім лягла й наказала: Готуйтеся, кличте священика відходити буду.
А обличчя стало зовсім білим, як сніги за вікнами.
Привезли молодицю з пологового онука Настя з немовлям на руках. День всі на роботі, вдома тільки прикута до ліжка баба і молодиця, яка толком не вміє з дитям впоратись, молока майже не має, дитина криклива, не дає бабі й померти спокійно…
Баба при піднялась, заблуканий погляд набув ясності. Зіскочила з ліжка, знайшла капці. Коли прийшли з роботи баба ходить по хаті, колише задоволене немовля, а внука відпочиває.
Віра Єрофіївна, моя прабабуся, так полюбила мене, що не змогла померти А помирати нам рано, є у нас ще вдома справи! Співала, жартувала і прожила ще десять літ, допомагаючи моїй мамі твоїй тещі Ганні Антонівні ростити мене, улюблену правнучку».
Матушка Олена закрила зошит, подивилась весело і закінчила:
Так і я, як моя прабабця Віра Єрофіївна, знаю поки є змога, треба триматися дарованого життя. Бо у нас у хаті завжди є ще клопоти…
І я засміявся у відповідь, бо зрозумів: поки потрібен комусь, поки твій дім дихає і живе відходити ще рано.
