Ще цілий рік разом
Останнім часом Аркадій Степанович сам на вулицю не виходив. Не виходив відтоді, як одного разу пішов у районну поліклініку і раптом забув, де живе і як його звуть. Пройшов він тоді у зовсім іншу сторону, довго блукав серед знайомих провулків, аж поки погляд не зупинився на старому корпусі годинникового заводу саме там Аркадій Степанович майже пятдесят років віддав роботі. Він дивився на завод, і серцем знав місце рідне. Але чому йому так знайомо, і хто він сам, згадати не міг. Все змінилося, коли ззаду нечутно підійшов хтось і весело поплескав по плечу:
Степанович! Дядьку Аркадій, що це ти, сумуєш? А ми тут нещодавно згадували, який у нас був майстер та наставник. Ти що, не впізнав мене? Це ж я, Юрко Соловей, ти з мене людину зробив!
У голові у Аркадія Степановича щось промайнуло і всі думки повернулись, стало полегше на душі. Юра радо обняв старого наставника.
Впізнав? Я просто вуса збрив, тому тепер такий не схожий на себе! А давай до нас, хлопці раді будуть!
Юро, давай іншим разом, щось сили мої не ті, чесно сказав Аркадій Степанович.
У мене ж тут автомобіль, підвезу тебе, адресу твого памятаю! зрадів Юра.
Він довіз Аркадія додому, а Леся Іванівна дружина відтоді вже ніде його одного не залишала, хоча память у чоловіка тепер була в порядку. Їх тепер самих залишали і в парк, і на базар, і до лікаря ходили разом.
Та якось Аркадій захворів гарячка, кашель сильний. Леся помчала сама до аптеки та магазину, хоча й сама почувалась недобре. Купила трохи ліків та продуктів, але раптом дивна слабкість і задишка її охопили. Здавалося, її торба важить цілий пуд. Леся Іванівна зупинилась, перевела подих, потягла пакунок далі. Пройшла ще кілька кроків і знову зупинилась: поставила важку сумку на свіжий сніг і сама нечутно присіла на стежку до дому.
Остання її думка була: навіщо стільки накупила, чи ж розуму старого вистачить…
На щастя, сусіди саме виходили з підїзду, побачили Лесю на снігу, підбігли і викликали «швидку». Лесю Іванівну забрали в лікарню, а сусіди забрали продукти й ліки повернулись, стали гупати у двері:
Аркадій, напевно, вдома лишився застуджений, я його вже два дні не бачила, сказала Ганна Миколаївна, напевно, спить. Леся розповідала, що він часто слабне, ну, від старості де радість… Пізніше зайду…
Аркадій Степанович почув дзвінок. Хотів підвестись, але від кашля та жару паморочилося в голові, ледве не впав. Кашель стихав, і Аркадій поринув у дивний сон, схожий на яву. Де ж Леся? Чому так довго не повертається?
Довго лежав у напівсні, аж раптом почув легкі кроки. Підійшла до нього дружина, Леся як добре, що повернулась.
Аркадію, дай мені руку, вставай, тихо клинула. Він встав, взявшись за її холодну й слабеньку руку.
Тепер двері відкрий, швидше відкрий, прошепотіла Леся.
Навіщо? здивувався Аркадій, але відкрив раз вона просила. Та в той же момент до квартири увійшли сусідка Ганна Миколаївна і Юра його молодий товариш з заводу.
Степанович, що ж ти двері не відкриваєш, ми і дзвонили, і стукали!
Леся Де Леся? Вона ж щойно була тут! ледве вимовив Аркадій Степанович, намагаючись зрозуміти, куди щезла дружина.
Та вона ж у лікарні, у реанімації, здивувалася Ганна Миколаївна.
Здається, щось він марить, тихо сказав Юра і мало не впіймав Аркадія, що знепритомнів
Сусідка і Юра викликали «швидку» це був обморок від жару.
Через два тижні Лесю Іванівну виписали з лікарні. Юра на авто довіз її додому, весь цей час він із сусідкою допомагали Аркадію Степановичу, і той теж почав поволі відновлювати здоровя.
Головне вони знову разом.
Коли Аркадій Степанович із дружиною лишилися вдвох, обидва ледь стримували сльози.
Добре, що ще є добрі люди на світі, Аркадію. Ганна хороша жінка, памятаєш, як її дітлахи до нас після школи забігали, ми їх обідом частували, з уроками допомагали, а потім Ганна з роботи приходила й забирала їх?
Так, не всі вдячність памятають, а вона добра душею, це так приємно, погодився Аркадій Степанович, і Юра, був хлопець молодий, я наставником його був, навчив, підтримав. Молодь часто забуває старших, а цей не кинув мене.
Скоро вже Новий рік, Аркадію, як добре, що ми знову разом, притулилася до чоловіка Леся Іванівна.
Лесю, скажи мені: як так сталося, що ти приходила до мене із лікарні, змусила двері відчинити рятівникам? Я без тебе тут ледь не згас, наважився спитати Аркадій Степанович.
Він хвилювався, чи не подумає вона, що з памяттю знову негаразд, а Леся лише здивовано подивилась:
То й правда таке було? Мені ж казали, що в мене була клінічна смерть, а я в той час, як у мареві, до тебе наче прийшла… Я й це памятаю: наче бачила себе в реанімації, а потім вийшла звідти і йду до тебе…
О, диво, що ж це таке з нами сталося на старість… А я люблю тебе, як завжди, може, й сильніше ще, Аркадій Степанович взяв її руки у свої, і довго сиділи мовчки, дивились один на одного.
Ніби лякались, що щось знову може розлучити їх…
Увечері, напередодні Нового року, до них завітав Юра з гостинцями дружина напекла пирогів. Потім забігла Ганна Миколаївна, разом пили чай із пирогами, і на душі було затишно й тепло.
Новий рік Леся Іванівна та Аркадій Степанович зустрічали вдвох.
Знаєш, я загадала: якщо ми разом цей Новий рік зустрінемо то й рік наш, ще поживемо, сказала чоловікові Леся Іванівна.
І обоє засміялися з цієї радісної думки.
Ще цілий рік життя разом це ж так багато, справжнє щастяЗа вікном повільно сипав сніг, укриваючи двір і дерева пухкою ковдрою, крізь яку незабаром пробився перший салют із сусіднього подвіря. Далекі голоси, дитячий сміх, різнокольорові вогники все це зливалося у передчуття свята.
А вдома, у затишній кімнаті, Аркадій Степанович і Леся Іванівна, загорнувшись у теплу ковдру, сиділи біля вікна і дивилися на сніг.
Бачиш, як іскриться? тихо сказав Аркадій, Таке враження, що це нам з неба сіють щастя.
Леся усміхнулася, ніжно поклала голову йому на плече.
Знаєш, найбільше щастя бути поруч із тобою. Я вже нічого не боюся, бо ми разом.
Старий годинник на стіні відбив північ. Десь у місті хтось кричав: «З Новим роком!» А їхню маленьку оселю огорнула тиша і спокій. В цьому новорічному затишку час завмер і здавалось, що навіть він, як вірний друг, готовий ще цілий рік дарувати їм життя, турботу і любов.
І коли останні вогники салюту згасли за вікном, Аркадій Степанович легенько притиснув Лесю до себе, і прошепотів:
Дякую тобі за кожен день. Дякую всім добрим людям, що допомогли нам поміж всіх бур. Як добре, що ми не самі І нехай сніг падає, хай годинник відміряє новий рік ми ще разом. Ми живемо.
Вона усміхнулася у відповідь, і небо за вікнами здалося їм найкращим у світі, а сніг наймякішою ковдрою, що вкриває двох стареньких, які ще цілий рік і, може, навіть більше, триватимуть поруч у любові, турботі й тихому щасті простого життя.
