Ще цiлий рік разом…
Останнім часом Аркадій Степанович самотужки на вулицю й ногою не ступав. Ні з якого боку! Все через той випадок, коли рушив у районну поліклініку, і раптом забув, де живе і хто він взагалі. Замість дому подався кудись не туди, годинами блукав по вулицях Троєщини, аж поки очі не впізнали дуже знайому будівлю. Як з’ясувалося, це був легендарний годинниковий завод, де Аркадій Степанович сорок з гаком років гайки крутив, майстером був, не аби ким!
Стояв, дивився на завод той, і здається, точно знає, що мав з ним щось спільне, але що саме ну геть нічого не згадує, доки хтось раптом не ляснув по плечу, підкравшись, як той кіт.
Степанович! Дядьку Аркадію, ти чого приперся, скучив? А ми тебе саме згадували, думали, якого класного майстра й наставника мали. Та це ж я, Юрко Бондаренко, ти, Степанович, з мене людину зробив! Не впізнаєш? Я вуса збрив, на себе не схожий тепер.
У голові Аркадія щось клацнуло, як годинниковий механізм, і память, ніби з-під ковдри повернулась: згадав усе до найдрібніших подробиць, ото ж подяка Господу…
Юрко радісно обійняв старого наставника.
Заходь до нас, майстри раді будуть!
Юрко, наступного разу, щось сили нема сьогодні, признався Аркадій Степанович.
У мене ж автівка тут, підкинув би тебе додому, я і адресу памятаю!
Відвіз його Юрко, а Людмила Сергіївна з того часу сама чоловіка на вулицю не пускала, хоча, слава Богу, з памяттю у нього все по-людськи. Так і гуляли разом і до парку, і до поліклініки, і до супермаркету, тримаючись за руки, як у далекій молодості.
А одного разу Аркадій занедужав: температура, кашель, наче хто в легенях феєрверк запускали. І довелося дружині бігти самій і в аптеку, і в продуктовий, хоч і сама щось так собі почувалася. Придбала ліки й харчі нічого особливого. Але така нудьга й слабкість накрила, що сумка здавалась важчою за автобус! Стояла, перепочивала, а потім потягла ту ношу через сніжок додому.
Подолала кілька кроків, ще раз зупинилася, поставила сумку, і сама плавно осіла на білу стежку біля підїзду: ну от чому накупила аж стільки, голова геть стара стала!
Добре, що сусіди народ український небайдужий виходили з підїзду, побачили Людмилу Сергіївну на снігу, підбігли, викликали швидку…
Її повезли до лікарні, а сусіди прихопили через плече продукти й ліки, постукали в її квартиру.
Мабуть чоловік, Аркадій, вдома залишився, хворіє, я його не бачила останні пару днів, гадала тітка Ніна, Може, спить. Людмила казала, що в нього зі здоровям все не дуже lately, ох, старість не радість… Ну зайду пізніше.
Аркадій чув, як стукали у двері. Намагався встати, але кашель душив, голова паморочилась, ледве не гепнувся… Нарешті трошки стихло, та від слабкості так і лежав у дивному забутті, схожому на сон. Де ж його Людмила? Чого так довго нема?
Лежав без сил, аж раптом почув легенькі кроки. І бачить підходить його дружина Людмила, така ж, як завжди, хоч і дуже бліда.
Аркадій, давай руку, тримайся за мене, вставай, тихо закликала вона.
Він піднявся, притримуючись за її дивно холодну, майже прозору руку.
Тепер двері відкрий, скоріше, наказала Людмила.
Чого? не розумів він, але відкрив, раз вже так просить. А в квартиру зразу увійшли тітка Ніна й Юрко.
Степанович, що ти не відкривав, ми ж і стукали, і дзвонили?
А де Людмила, вона тільки-но тут була? хрипко спитав Аркадій, геть розгублено.
Так вона ж у лікарні, в реанімації, розгубилась Ніна.
Ой, по-моєму, марить… здогадався Юрко і ледве встиг підтримати старого товариша, коли той знепритомнів.
Викликали швидку, відвезли і його температура дає своє…
Через два тижні Людмилу Сергіївну вже виписали. Юрко на своїй машині привіз її додому, а Ніна з Юрком весь час допомагали Аркадію одужувати.
Головне вони знову разом.
Коли нарешті залишилися сам на сам, обоє мало не розридались.
Знаєш, Аркадію, добре, що на світі ще є добрі люди. Ніна золота людина, памятаєш, як її хлопчаки до нас після уроків забігали, ми їм борщ зі сметанкою накладали, з уроками допомагали, а потім Ніна приходила й забирала дітлахів?
Так, не всі доброту памятають, а вона світла людина, це тішить, погодився Аркадій.
І Юрко, такий ще зелений був! Я ж йому на роботу дорогу показав, людину з нього виростив. Молодь часто старих забуває, а цей бачиш, не кинув.
Через кілька днів Новий рік, Аркадію, як добре, що ми знову удвох, обняла чоловіка Людмила.
Людочко, ти мені краще скажи, як так сталося, що ти до мене із реанімації приходила й змусила двері відчинити рятівникам? Я ж без тебе майже загнувся, обережно питав Аркадій.
Переживав, що сприйме вона це за старечу маячню, але Людмила Сергіївна здивовано поглянула:
Так це й справді було? Мені ж казали, що клінічна смерть була, а я тоді, наче у півсні, до тебе прийшла? Я ж теж це памятаю, бачу себе в реанімації, потім як вийшла й до тебе прямо якось не по-людськи…
Ой, які дива з нами на старості відбуваються, але ж я тебе люблю, як і раніше, може навіть ще дужче, взяв її долоні у свої Аркадій, і довго сиділи мовчки, дивлячись одне на одного, ніби боялися, що щось знову може розлучити…
Ввечері перед самим Новим роком знову приїхав Юрко, гостинці привіз мама пирогів напекла. А слідом і Ніна забігла, сиділи за столом, пили чай з пирогами, і на душі справді ставало тепло й спокійно.
Новий рік Людмила Сергіївна та Аркадій Степанович зустрічали вдвох.
Знаєш, я загадала: якщо цей Новий рік ми зустрінемо разом, значить, він наш! Ще рік проживемо, сказала чоловікові Людмила.
І обоє засміялися з цієї радісної думки.
Ще цілий рік життя разом хіба ж це не щастя?
