В останній шанс на щастя
Оксана прокинулася в особливому настрої. Сьогодні їй виповнювалося вісімнадцять. Вона відчувала, що цей день буде особливим. У душі вже співало, передчутуючи сюрпризи, а найбільше вона мріяла про каблучку — тоненьку, з маленьким діамантом.
— З днем народження, доню! — у кімнату увійшли батьки. Мама тримала в долоні крихітну коробочку, а тато сяяв від гордощі.
Оксана схопилася, розкрила коробочку й, затамувавши подих, наділа каблучку на палець.
— Вона неймовірна… Дякую вам! Але ж вона, мабуть, дуже дорога…
— Ти у нас одна, Оксанко. На такий день нічого не шкода, — посміхнувся батько.
— І це ще не все, — підморгнула мама. — Ми з татом вирішили: якщо у нас відпустка, а в тебе канікули, їдемо на море. Вже все спаковано, валізи в авто!
Оксана не вірила своєму щастю. Море! Сонце! Купальники! Подруги позаздрять — особливо Настя, яка постійно хвалилася своїми подорожами.
Дощ за вікном уже стих, коли сім’я виїхала за місто. На трасі було багато машин. Оксана дивилася у вікно, мріяючи про те, як повернеться загартованою та щасливою…
А потім — темрява.
Вона прийшла до тями у білій палаті. Все тіло боліло, кожен рух віддавався нестерпним болем. Біля неї схилилася жінка у халаті, поправляла подушку.
— Тихше, серденько… Не вставай. Зараз покличу лікаря.
Оксана ледве поворухнулася. І тут же — жахливий страх.
— Де мама? Тато?! Я хочу їх бачити!
Лікар похилого віку в окулярах сів поруч. Він був спокійним і суворим.
— Оксано… Стався аварія. Ваша машина зіткнулася з вантажівкою. Батьки… вони не вижили. Ти залишилася одна.
Світ зруйнувався. Тіло пронизала не біль — пустота. Оксана не вірила. Ні, її тато не міг… Він завжди їздив обережно…
Але слова лікаря виявилися правдою.
Минали дні. Оксана лежала під крапельницями, і кожного разу, засинаючи, кликала батьків. Одного разу лікар сів біля її ліжка і тихо промовив:
— Оксано… ти перенесла дві складні операції. Ми врятували тебе. Але ти… більше не зможеш мати дітей. Пробач…
Це був другий удар. Глибокий, як ніж у серце.
Після виписки виявилося: з рідних — лише бабуся по батькові, і та живе в загублених Карпатах, хвора й самотня. З близьких — лише подруга Настя, та й та, здавалося, приходила більше з почуття обов’язку. Кілька разів вона приводила хлопця на ім’я Тарас, з яким Оксана гуляла в парку. Але незабаром він зник.
А одного разу Настя прийшла не сама — з Андрієм. Той одразу звернув увагу на Оксану. Її мовчазність, серйозний погляд. І коли почув про трагедію, захотів стати для неї опорою.
Він почав з’являтися все частіше. Іноді без Насті. Гуляли удвох. Оксана оживала. Вперше за довгий час сміялася. І боялася: як би не образити подругу. Вирішила поговорити.
— Настю… Пробач, якщо ти ображаєшся через Андрія…
— А якщо я ображаюсь, кинеш його? — холодно посміхнулася та.
Оксана збентежилася:
— Та ні, я… просто не хочу втратити тебе.
Настя кивнула, але в очах у неї затаїлася злоба.
— Ця каліка… А Андрій ще й віриться. Я б їх ніколи не познайомила, якби знала, чим усе обернеться…
Андрій же ніби не помічав шрамів Оксани. Він бачив лише її очі. Приносив квіти. Говорив, як сильно її кохає.
І Оксана розквітала. Та страх не відпускав. Одного разу вона вирішила відкритися Насті:
— Лікар сказав… я не зможу мати дітей. Як йому про це сказати? Він же піде…
— Звісно, скажи, — із фальшивою турботою кивнула Настя. — Він має право знати…
Насправді Настя тут же побігла до Андрія. Розповіла все — у своїй манері.
— Оксана не зможе народити. Не знаю, чи скаже тобі сама… але ти повинен розуміти, з ким зв’язуєшся.
Андрій мовчав. Дивився на неї довго. Потім сказав одне:
— Дякую. Більше нічого не кажи.
І пішов.
Оксана чекала його вдома. Ходила по кімнаті, збиралася з духом.
Коли він увійшов, вона промовила з тремтінням:
— Мені потрібно щось тобі сказати…
Він підійшов і обійняв:
— Не треба. Я все знаю. І люблю тебе. Так само.
Вона навіть не встигла запитати, звідки він дізнався. Важливим було одне — він поруч.
Весілля було скромним, але щасливим. А потім одного разу він сказав:
— Давай візьмемо малюка з дитбудинку?
Вона розплакалася. Це було її порятунком.
Так у них з’явилася Марійка.
Дівчинка росла улюбленицею. Оксана пестила доньку без міри. Усе — найкраще. А коли Марійка пішла до школи, Андрій почав хвилюватися.
— Ти не бачиш? Вона не вчиться. Маніпулює тобою…
— Усі дівчата фарбуються, — відмахнулася ОА потім одного дня вона побачила Марійку з сигаретою в руках, і її серце розбилося остаточно.
