У холодний листопадовий вечір у містечку Глибокому, пройнятому запахом вогкості й опалого листя, Богдан зупинився біля вітрини старого антикварного магазину. Годинники — крихітні й витончені, з потертими циферблатами й тонкими стрілками — немов шепотіли про минуле. Вони нагадали йому про діда, про ті дні, коли він, ще хлопчак, заворожено стежив за рухом шестерень під його лупою. Богдан дивився, як стрілки повільно повзуть уперед, і раптом зрозумів: він не хоче поспішати. Не зараз. Не туди, де на нього чекає кінець вісімнадцяти років життя. Усе вже було вирішено всередині, але ззовні — лише сірий дощ, брудні калюжі й холод, від якого нило серце.
Богдан увійшов до зали суду із запізненням на чверть години. Його майже колишня дружина, Марічка, сиділа біля вікна, схрестивши руки на папці з документами. Її обличчя було спокійним, але пальці, що нервово перебирали куток паперу, видавали напругу. Вона не дивилася на нього, не злилася — просто чекала, ніби це була не крапка в їхній історії, а ділова зустріч. Богдан згадав, як вони колись удвох збирали меблі в їхній першій хаті: сперечалися, злились, випивали чай просто на підлозі. Це спогад кололо, як уламок скла, і він проковтнув його, не знайшовши слів.
Суддя була швидкою, як вітер за вікном. Питання, підписи, штамп — все зайняло менше десяти хвилин. Ніби їхні спільні роки — відпустки, сварки, ночі під старим пледом — можна було вмістити у кілька формальностей.
На виході Марічка сказала:
— Не забудь завірити документи у нотаріуса. Сьогодні.
Богдан кивнув. Хотів сказати «вибач», але не знав, за що. Хотів сказати «дякую», але не знайшов, за що. Натомість вимовив:
— Ти… гарна.
Вона подивилася на нього, як на незнайомця, і пішла. Її кроки потонули у шумі дощу, а легкий аромат її парфумів завис у повітрі, як привид їхнього минулого.
Богдан завмер у порожньому коридорі суду. Десь грюкнули двері, хтось покашляв, хтось говорив у телефон. А він думав: «Це кінець? Чи початок?»
Замість дому він поїхав у майстерню діда, у старий куток Глибокого, де час ніби застиг. Крихітна кімната з низькою стелею пахла олією й пилом. Полиці були заставлені бляшанками з гвинтиками, коробками з пружинами й старим плакатом про годинникарство. Ключ від майстерні все ще лежав у його старому гаманці, у потертій кишені. Богдан відчинив двері, ввімкнув світло. Лампа мигнула, але запалала, заливши все знайомим жовтим світлом, від якого в дитинстві нили очі.
Годинник на стіні тикав, ніби зберігав ритм його життя. Богдан сів за старий стіл, провів пальцями по його шорсткій поверхні, відчуваючи кожну вищерблину, кожну подряпину. Його руки тремтіли — не від страху, а від раптового відчуття, що в них знову з’явився сенс. Він дістав із шухляди старі годинники, які так і не полагодив багато років тому. Розібрав їх, розклав шестерні на тканині, уважно дихаючи. Зібрав. Завів. Тік. Ще тік. І раптом — час зашепотів, немов сказав: «Я все ще тут».
Наступного дня він повернувся. Потім ще раз. Через три тижні він змінив стару вивіску на нову: «Майстерня відкрита». Папірець висів на крихкому скотчі, але тримався впевнено, немов знав своє місце.
Люди потягнулися до нього. Літні жінки приносили антикварні годинники з обережною надією в очах. Чоловіки з дорогими механізмами приходили з розгубленістю, ніби поломка годинника порушила їхній світ. Підлітки пропонували дивні ідеї: «А можна, щоб циферблат світився?» Богдан кивав, брав у руки їхні скарби й лагодив. Мовчав. Слухав. Іноді люди говорили не про годинники, а про свої біди — про розлучення, про втрати, про те, що зламалося всередині. А він вставляв винтик, і механізм знову оживав.
Одного разу до нього зайшла дівчина — тендітна, з каштановими волоссям і легкою посмішкою. Її звали Ярина. Вона принесла старі батькові годинники — корпус пошкрябаний, стрілки зупинилися. Вона дивилася на Богдана з сумнівом, ніби боялася, що річ уже не повернути.
— Справте? — тихо запитала вона.
Він кивнув. Працював довго, із паузами, наче прислухався не лише до механізму, а й до її тихої туги.
Через місяць Ярина повернулася. Без годинників, але з пакетом, у якому був гарячий чай і домашній пиріг. Потім прийшла знову, просто так. Одного разу вони разом розбирали коробку з гвинтиками, і вона раптом сказала:
— Ти не просто лагодиш годинники. Ти збираєш людей. По шматочку. Непомітно.
Богдан усміхнувся — вперше не з ввічливості, а тому що не міг інакше. Його серце, замерзле того сірого дня в суді, почало відтавати.
Через рік ті самі годинники, що він полагодив для Ярини, тикали в їхньому спільному домі. Поряд стояли книжки, ваза із засушеними ромаРанок був тихим, але всередині годинника щось дрібно стукало, немов серце, що знайшло свій ритм.
