Одного холодного листопадного вечора в маленьком містечку Залісся, де повітря пройняте ароматом дощу й опалого листя, Дмитро зупинився біля вітрини старого антикварного магазину. Там стояли годинники — крихітні, витончені, з потертими циферблатами й тонкими стрілками, ніби вони шепотіли про минуле. Вони нагадали йому про діда, про ті часи, коли він, ще хлопчина, зачаровано спостерігав за рухом шестереньок під лупой. Дмитро дивився, як стрілки повільно повзуть вгору, і раптом зрозумів: він не хоче поспішати. Не зараз. Не туди, де на нього чекав кінець вісімнадцяти років життя. Всередині він уже давно все вирішив, але ззовні був лише сірий дощ, брудні калюжі й холод, від якого ніяло серце.
Дмитро увійшов до залу суду з запізненням на п’ятнадцять хвилин. Його майже колишня дружина, Марія, сиділа біля вікна, склавши руки на папці з документами. Її обличчя було спокійним, але пальці, що нервово теребили куток паперу, видавали напругу. Вона не дивилася на нього, не сердилася — просто чекала, ніби це була не крапка в їх історії, а ділова зустріч. Дмитро згадав, як вони колись разом збирали меблі у своїй першій квартирі: сварилися, сміялися, пили чай просто на підлогу. Цей спогад уколов, як уламок скла, і він проковтнув його, не знайшовши слів.
Суддя була швидкою, як вітер за вікном. Питання, підписи, штамп — усе зайняло менше десяти хвилин. Наче ці спільні роки — відпустки, сварки, ночі під старим пледом — можна було вмістити у кілька формальностей.
На виході Марія сказала:
— Не забудь завірити папери у нотаріуса. Сьогодні.
Дмитро кивнув. Хотів сказати «вибач», але не знав, за що. Хотів сказати «дякую», але не знайшов, за що. Натомість вимовив:
— Ти… гарна.
Вона глянула на нього, як на незнайомця, і пішла. Її кроки потонули у шумі дощу, а легкий аромат її парфумів повис у повітрі, ніби привид їх минулого.
Дмитро застиг у порожньому коридорі суду. Десь хлопнули двері, хтось покашляв, хтось говорив по телефону. А він думав: «Це кінець? Чи початок?»
Замість дому він поїхав до дідової майстерки, у старий куток Залісся, де час ніби застиг. Маленька кімната з низькою стелею пахла олією й пилом. Полиці були заставлені банками з глинтиками, коробками з пружинками і старим плакатом про годинникову справу. Ключ від майстерні все ще лежав у його старому гаманці, у потертій кишені. Дмитро відчинив двері, увімкнув світло. Лампа мигнула, але засвітилася, заливши все знайомим жовтим світлом, від якого в дитинстві ніяли очі.
Годинник на стіні цокав, немов зберігав ритм його життя. Дмитро сів за старий стіл, провів пальцями по його шорсткій поверхні, відчуваючи кожну подряпину, кожну вибоїну. Його руки тремтіли — не від страху, а від раптового відчуття, що в них знову з’явився сенс. Він дістав із шухляди старі годинники, які так і не полагодив багато років тому. Розібрав їх, розклав шестерні на тканині, уважно дихаючи. Зібрав. Завів. Тік. Ще тік. І раптом — час зашепотів, немови сказав: «Я все ще тут».
Наступного дня він повернувся. Потім ще. Через три тижні він змінив стару вивіску на нову: «Майстерня відкрита». Папірець висів на крихітному скотчі, але тримався впевнено, ніби знав своє місце.
Люди потягнулися до нього. Літні жінки приносили антикварні годинники з обережною надією в очах. Чоловіки з дорогими механізмами приходили з розгубленістю, немов поломка годинника зруйнувала їхній світ. Підлітки пропонували дивні ідеї: «А можна, щоб циферблат світився?» Дмитро кивав, брав у руки їхні скарби й лагодив. Мовчав. Слухав. Іноді люди говорили не про годинники, а про свої біди — про розлучення, про втрати, про те, що зламалося всередині. А він вставляв винтик — і механізм знову оживав.
Одного разу до нього прийшла дівчина — тендітна, з каштановими косами й легкою усмішкою. Її звали Оксана. Вона принесла старі батькові годинники — корпус подряпаний, стрілки застигли. Вона дивилася на Дмитра з сумнівом, ніби боялася, що цю річ уже не повернути.
— Ви зможете? — тихо спитала вона.
Він кивнув. Працював довго, з паузами, ніби прислухався не лише до механізму, а й до її безмовної туги.
Через місяць Оксана повернулася. Без годинника, але з пакетом, у якому був гарячий чай і домашній пиріг. Потім прийшла знову, просто так. Одного разу вони разом розбирали коробку з гвинтиками, і вона раптом сказала:
— Ти не просто лагодиш годинники. Ти збираєш людей. По шматочках. Непомітно.
Дмитро усміхнувся — вперше не з вихованості, а тому що не міг інакше. Його серце, що замерзло того сірого дня в суді, почало відтавати.
Через рік ті ж самі годинники, які він полагодив для Оксани, цокали в їхній спільній квартирІ коли вони стояли на березі Дніпра, дивлячись, як хвилі ніжно обнімають пісок, Дмитро зрозумів, що тепер його час йде не назустріч кінцю, а разом із нею.
