Мамо, це на наступний семестр для Соломії.
Марія поклала конверт на вицвілу целофанову скатертину кухонного столу. Сто тисяч гривень. Перераховувала тричі вдома, у маршрутці, біля підїзду. Виходило стільки, скільки треба.
Олена відклала спиці й подивилась на доньку поверх старих окулярів.
Марічко, яка ж ти поблідніла Може, налити тобі чаю?
Не треба, мамо. Я лише на хвильку ще встигнути на другу зміну.
Кухня тхнула вареною картоплею й чимось аптечним: чи то маззю для суглобів, чи тими краплями, які Марія щомісяця купувала матері. Чотири тисячі за флакон, вистачає на три тижні. Плюс таблетки від тиску, плюс обстеження кожен квартал.
Соломійка стільки радості мала, коли почула про практику в банку, Олена обережно взяла конверт, ніби той зроблений із кришталю. Каже, там перспективи хороші.
Марія змовчала.
Передай їй, це останні гроші на навчання, тихо додала мати.
Останній семестр. Пять років Марія трималася із останніх сил. Щомісяця конверт матері, переказ сестрі. Щомісяця калькулятор, нескінченне віднімання: комуналка мінус, ліки мінус, продукти для мами мінус, Соломіїне навчання мінус. Що лишалось? Орендована кімната у гуртожитку, пальто шостий рік, і омріяна квартира десь у світі мрій.
Колись Марія хотіла поїхати у Львів. Просто так, на вихідні. Погуляти по місту, зайти у «Копальню кави». Вже почала відкладати, а тоді в мами стався перший суворий приступ і всі гроші пішли на лікарів.
Відпочила б ти, доню, Олена погладила її по руці. Нема на тобі лиця.
Відпочину. Скоро.
Скоро це коли Соломія знайде роботу. Коли мамі стане легше. Коли можна буде нарешті подумати й про себе. Марія повторювала це «скоро» вже пять років.
В червні Соломія закінчила економічний факультет. Диплом з відзнакою Марія спеціально брала відгул, щоб бути на випускному. Дивилась, як молодша сестра ступає на сцену в сукні, яку сама ж подарувала, думала: все. Відтепер усе зміниться. Соломія влаштується, почне заробляти, і не доведеться рахувати кожну копійку.
Минуло чотири місяці.
Машо, ну ти не розумієш, Соломія сиділа на дивані, сховавши ноги під себе у пухнастих шкарпетках. Я ж не для того пять років горбатилася, щоб за копійки пахати.
Пятдесят тисяч зовсім не копійки.
Для тебе, може, й не копійки!
Марія ледь не тріснула зубами від образи. На основній роботі сорок дві, на підробітках дай Боже двадцять зверху. Шістдесят дві тисячі гривень, з яких на себе лишалося, якщо пощастить, тисяча пятнадцять.
Соломіє, тобі двадцять два. Час почати працювати, хоча б десь.
І почну! Але ж не на якусь забиту фірму за копійки.
Олена поралась у кухні, грюкала посудом, вдаючи, ніби не чує. Вона завжди так тікала, ховалася, а коли Марія йшла, шепотіла: «Не свари з Соломійкою, вона ще молоденька, не розуміє»
Не розуміє. Двадцять два!
Я не вічна, Соломіє.
Махнися, не драматизуй! Я ж не прошу грошей? Просто шукаю пристойне місце.
Не просить. Технічно ні. Просить мама. «Марічко, Соломійці на курси треба, їй би англійську підтягнути». «Марічко, у Соломійки телефон зламався, а їй же резюме розсилати». «Марічко, Соломійка хоче нове пальто, уже ж зима скоро».
Марія переводила, купувала, платила. Мовчки. Так було завжди: вона тягне інші це сприймають як належне.
Мені час, підвелася Марія. Увечері ще підробіток.
Почекай, я пиріжків тобі з собою дам! крикнула Олена з кухні.
Пиріжки з капустою. Марія взяла пакет, вийшла у холодний підїзд, повний запаху цвілі й котів. До зупинки десять хвилин швидким кроком. Далі година в маршрутці. Вісім годин на ногах. Ще чотири за компютером, якщо устигне на підробіток.
А Соломія сидітиме вдома, гортатиме вакансії й чекатиме на ідеальну роботу з зарплатою під сто пятдесят тисяч і можливістю працювати з дому.
Перша справжня сварка сталася у листопаді.
Ти взагалі щось робиш? Марія не витримала, побачивши сестру в тій же позиції на дивані, що і тиждень тому. Хоч одне резюме надіслала?
Три надіслала.
За місяць три резюме?
Соломія зневажливо зиркнула і втупилася в телефон.
Ти не розумієш, як зараз з ринком праці. Конкуренція шалена, треба уважно обирати вакансії.
Які? Де зарплата за те, що валяєшся на дивані?
Олена визирнула з кухні, тривожно витираючи руки рушником.
Дівчата, може чаю? Я спекла пиріг…
Мамо, не треба, Марія потерла скроні. Третій день боліла голова. Скажи мені, чому я маю працювати на двох роботах, а вона на жодній?
Марічко, Соломійка ще молода, знайде місце
Коли? Через рік? Через пять? Я в її роки вже працювала!
Соломія різко сіпнулася.
Вибач, що не хочу бути схожою на тебе! Втомлена коняка, що тільки й робить, що працює!
Тиша. Марія мовчки взяла сумку й пішла. В маршрутці дивилась у темне вікно й думала: втомлена коняка. Ось як це виглядає.
Наступного дня Олена зателефонувала.
Соломія не те мала на увазі. Вона переживає, їй важко. Потерпи ще трохи, доню! Вона знайде роботу.
Потерпи. Мамин улюблений вислів. Потерпи, доки батько оговтається. Потерпи, доки Соломія виросте. Потерпи, поки стане краще. Марія терпіла все життя.
Сварки стали звичними. Кожен візит до матері закінчувався тим же: Марія намагалась достукатись до сестри, Соломія огризалась, Олена сновигала між ними, благаючи помиритись. Потім Марія їхала, Олена телефонувала з вибаченнями, і все починалось знову.
Ти мусиш зрозуміти, вона твоя сестра, казала мати.
А вона мусить зрозуміти, що я не банкомат
Марічко…
У січні зателефонувала Соломія сама. В її голосі дзвеніла неочікувана радість.
Машо! Я виходжу заміж!
Що? За кого?
Його звати Остап. Ми три тижні разом. Машо, він ідеальний!
Три тижні і весілля. Марія ледь не сказала, що це божевілля, слід краще дізнатись людину. Але промовчала. Може, так і краще. Вийде заміж буде їй до кого притулитися, можливо, полегшить і її життя.
Це наївне сподівання зникло на сімейній вечері.
Та я вже все організувала! сяяла Соломія. Ресторан на сто людей, жива музика, плаття у салоні на Хрещатику…
Марія повільно відклала виделку.
І скільки це обійдеться?
Ну Соломія знизала плечима й усміхнулась винувато. Десь п’ятсот тисяч. Може, шістсот. Але ж весілля раз у житті!
І хто платить?
Машо, ти ж розумієш У Остапа батьки в кредитах. А мама пенсіонерка. Доведеться тобі брати кредит.
Марія втупилась у сестру, а тоді у матір. Олена опустила очі.
Ви серйозно?
Марічко, це ж весілля… мама вжила того солодкавого тону, відомого Марії з дитинства. Раз у житті таке буває, не можна ж скнарити
То я маю взяти кредит на пів мільйона, щоб заплатити за весілля людині, яка навіть роботи не шукала?
Ти ж сестра! Соломія грюкнула по столу. Ти повинна!
Повинна?
Марія піднялась. У голові стало надзвичайно тихо й ясно.
Пять років. Пять років я платила за твоє навчання, за мамині ліки, за їжу, одяг, комунальні платежі. Я працюю на двох роботах. У мене нема ані квартири, ані відпустки, а пальто шестирічне. Мені двадцять вісім, і востаннє я купувала щось для себе півтора року тому.
Марічко, не гарячкуй спробувала Олена.
Досить! Я роками вас тягнула, а ви мені про якісь обовязки? Все! Від сьогодні я живу для себе!
Вона встигла лише швидко схопити куртку з вішалки. Надворі було мінус двадцять, але Марія холоду не відчувала. Усередині розквітало тепло наче вона нарешті скинула із себе важезний мішок, який тягла все життя.
Мобільний розривався від дзвінків. Марія відключила його й заблокувала обидва номери.
Минуло пів року. Марія переїхала у маленьку свою однокімнатну, яку, нарешті, змогла собі дозволити. Влітку поїхала до Львова чотири дні, кавярні, вечірні вогні, білі ночі на Ратуші. Купила нову сукню. Ще одну. І туфлі.
Про родину дізналась випадково від однокласниці, що працювала неподалік мами.
Слухай, правда, що у твоєї сестри весілля зірвалось?
Марія завмерла з горнятком кави в руці.
Що?
Кажуть, жених пішов. Бо грошей нема і втік.
Марія відпила каву. Вона була гіркою й чомусь дуже смачною.
Не знаю. Ми не спілкуємось.
Ввечері вона сиділа біля вікна своєї квартири й думала про те, що не відчуває ані йоти злості. Лише тиху, світлу вдячність долі тому, хто нарешті перестав бути загнаним конем.
