Мамо, це на наступний семестр Даринки.
Марія поклала конверт на потерту клейонку на кухонному столі. Двадцять пять тисяч гривень. Перераховувала їх тричі вдома, у маршрутці, біля підїзду. Кожен раз рівно стільки, скільки треба.
Олена відклала вязання і поглянула на доньку поверх окулярів.
Машуне, ти якась бліда. Може, чаю налити?
Не треба, мамо. Я на хвилинку, ще ж на вечірню зміну треба бігти.
На кухні пахло вареною картоплею і чимось таким, що ліками віддає чи то маззю для суглобів, чи то краплями, які Марія постійно купувала мамі. Чотири тисячі гривень за флакон вистачало на три тижні. Ще ті таблетки від тиску, ще обстеження раз у кілька місяців.
Даринка так раділа, коли дізналася про практику в банку, Олена обережно взяла конверт, ніби він зі скла. Каже, перспектив багато.
Марія мовчала.
Передай їй, що це вже останні гроші на навчання.
Останній семестр. Пять років Марія тягнула цю лямку. Щомісяця конверт для мами, переказ для сестри. І кожен раз в руках калькулятор і нескінченні мінуси: мінус комуналка, мінус ліки, мінус продукти мамі, мінус навчання Даринки. Що залишалося? Зйомна кімната у гуртожитку, пальто, якому вже шостий сезон, і ті мрії про власну квартиру, що десь припали пилом у закутках памяті.
Колись Марія дуже мріяла поїхати до Львова. Просто так, на вихідні. Відвідати Оперний, погуляти по проспекту Свободи. Вже навіть почала відкладати потрохи та, як лише в мами стався перший серйозний напад, всі заощадження миттю пішли на лікарів.
Ти б трохи відпочила, доню, Олена погладила Марію по руці. На тобі ж лиця нема.
Відпочину. Скоро.
Скоро. Коли Даринка знайде роботу. Коли мамі стане легше. Коли вже нарешті можна буде подихати та згадати про себе. Пять років те скоро Марія собі повторювала.
Диплом економіста Даринка отримала в червні. З відзнакою, між іншим Марія спеціально вирвалася з роботи, щоб побачити, як сестра отримує диплом у новій сукні, подарунок від неї ж. Дивилася і думала: ось, тепер точно все зміниться. Ось Даринка влаштується на роботу, почне заробляти, і Марія більше не рахуватиме кожну копійку.
Чотири місяці пролетіли.
Маш, ти не розумієш, Даринка сиділа на дивані, підібравши ноги під себе в пухнастих шкарпетках. Я не пять років навчалася, щоб горбатитись за копійки.
Десять тисяч це не копійки.
Для тебе може, і не копійки.
Марія стиснула зуби. На основній роботі вона мала вісім тисяч. На підробітках ще максимум пять. Тринадцять тисяч гривень на місяць і якщо щось залишалося собі, то вже добре.
Даринко, тобі двадцять два. Пора щось починати. Хоч десь.
Я й почну. Але не аби-де, а там, де нормально платять. Не на якусь мізерну ставку.
Олена метушилася на кухні, бряжчала посудом, робила вигляд, що не чує. Вона завжди так: коли дочки сперечалися, відходила подалі, ховалася на кухні, а як Марія збиралася йти, шепотіла: Не сварись з Даринкою, вона ще молода, не все розуміє
Не розуміє. Двадцять два і досі не розуміє.
Я ж не вічна, Даринко.
Та годі вже драматизувати. Я ж не прошу грошей. Просто зараз підбираю, обираю нормальне місце.
Не просить. Технічно не просить. То мама підходить: Машуне, Даринці на курси треба, хоче англійської підучитись. Машуне, у Даринки телефон зламався, а їй резюме скидати. Машуне, Даринка зиму зустрічати без пальта не зможе.
Марія переказувала, купувала, оплачувала. Без слів. Бо так завжди було: тягне вона, а всі сприймають це як належне.
Я пішла, піднялася Марія. Ввечері ще підробіток.
Постривай, я тобі вареників з собою дам! покликала мама з кухні.
Вареники з капустою. Марія взяла пакунок і вийшла у холодний підїзд, у якому пахло вогкістю і котами. До зупинки десять хвилин швидким кроком. Потім година в маршрутці. Потім вісім годин на ногах. Ще чотири за компютером, якщо встигне на підробіток.
А Даринка тим часом буде вдома, гортати вакансії на смартфоні й чекати, доки доля підкине їй роботу з зарплатою в тридцять тисяч гривень і можливістю працювати з дому.
Перша серйозна сварка сталася у листопаді.
Ти взагалі щось робиш? Марія не стрималась, коли побачила сестру в тому ж вигляді, що й минулого тижня. Якесь резюме відправляла?
Відправляла. Три штуки.
За місяць три резюме?
Дарина закотила очі й уткнулася у телефон.
Ти не розумієш, який зараз ринок праці. Конкуренція шалена, треба уважно обирати.
Обирати де? Де платять за те, що валяєшся на дивані?
Олена визирнула з кухні, витираючи руки рушником.
Дівчата, може, чаю? Я пиріг спекла
Мамо, не треба, Марія потерла скроні. Вже третій день голова тріщить. Просто поясни, чому я маю тягнути дві роботи, а вона жодної?
Марічко, Даринка ще молода, вона знайде себе
Коли? Через рік? Пять? Я в її віці вже працювала!
Даринка різко відсунулася.
Ну а що, якщо я не хочу бути як ти? Постійно забігана і тільки знаєш що працювати!
Тиша. Марія мовчки взяла сумку й пішла. У маршрутці дивилась на темне скло і думала: забігана кобила. Ось як воно виглядає зі сторони.
Олена подзвонила наступного дня, просила не тримати зла.
Дарина не те мала на увазі, вона переживає просто, їй непросто зараз. Потерпи ще трохи, вона знайде роботу.
Потерпи. Улюблене мамине слово. Потерпи, поки тато опритомніє. Потерпи, доки Даринка виросте. Потерпи, поки все стане на місце. Марія терпіла все життя.
Сварки стали регулярними. Кожен прихід до мами закінчувався однаково: Марія вмовляє сестру, Дарина огризається, Олена між ними розривається. Потім Марія їхала додому, мама дзвонила з вибаченнями і так по колу.
Ти ж маєш зрозуміти, вона твоя сестра, казала мама.
А вона має зрозуміти, що я не банкомат.
Марічко…
У січні Дарина сама подзвонила. В її голосі звучало незвичне натхнення.
Машо! Машо, я виходжу заміж!
Що? За кого?
Його Іван звати. Ми тільки три тижні разом. Він такий Маш, ідеальний!
Три тижні. І одразу заміж. Хотіла Марія сказати, що це якась непродуманість але змовчала. Може, дай Боже, вийде заміж то вже чоловік буде утримувати і, може, нарешті полегшає.
Трохи наївна мрія розбилася об сімейну вечерю.
Я вже все розрахувала! Дарина сяяла. Ресторан мінімум на сто людей, жива музика, сукню знайшла шикарну в салоні на Володимирській…
Марія повільно поклала виделку.
І скільки це все?
Ну Дарина знизала плечима й усміхнулася. Біля півтори сотні тисяч. Ну, може, двісті тисяч. Але ж раз у житті! Весілля!
А хто платитиме?
Маш, ну ти ж розумієш У Івана з батьками не склалося, мама моя на пенсії. Напевно, доведеться тобі кредит взяти.
Марія втупилася на сестру. Потім на маму. Олена відвела очі.
Ви серйозно?
Марічко, то ж весілля, мама заговорила своїм тихим медовим голосом. Один раз у житті таке. Ну як тут економити
Я маю взяти кредит на двісті тисяч, аби оплатити весілля людині, яка навіть роботу знайти не спромоглася?
Ти ж сестра! Дарина гримнула по столу. Маєш допомогти!
Маю?
Марія піднялася. В голові стало якось незвично тихо й ясно.
Пять років. Пять років я платила за твою освіту. За мамині ліки. За вашу їжу, одяг, комуналку. Дві роботи. У мене немає квартири, машини, відпустки. Мені двадцять вісім, а нову сукню я собі купила майже два роки тому!
Машо, заспокойся почала мама.
Досить! Я роками вас підтримувала, а ви сидите і ще про мої обовязки мені розказуєте? Все! Відтепер я живу для себе!
Вона встигла схопити куртку з вішалки й вийти. На дворі мінус двадцять, але Марія не відчувала холоду. Всередині розливалося тепло ніби скинула з плечей мішок із камінням, що несла все життя.
Телефон дзвенів без перестанку. Марія скинула дзвінки і вимкнула номери.
Минуло пів року. Марія переїхала в свою маленьку однокімнатну, яку таки змогла собі дозволити. Влітку зїздила до Львова цілих чотири дні, Оперний, проспект, вуличні музиканти, літні ночі. Купила собі нову сукню. І ще одну. І гарні туфлі.
Про сімю дізналася випадково через подругу зі школи, яка працювала в тому ж районі, що й мама.
Чула, у твоєї сестри весілля зірвалося?
Марія застигла з чашкою кави.
Що?
Кажуть, наречений пішов. Бо дізнався, що грошей нема, й одразу зник.
Марія відпила кави. Гірка, але така смачна.
Не знаю. Ми не спілкуємось.
Вечором вона сиділа біля вікна у своїй новій квартирі і думала, що зовсім не відчуває злорадства. Навіть трохи. Лише спокійне задоволення людини, яка нарешті перестала бути забіганою кобилою.
