Вітя — годувальник, якого з’їла власна доброта
Вітя прийшов додому виснажений, як завжди. Відчинив двері кухні — і завмер на місці: мати вся в сльозах.
— Мамо, що сталося? — схвильовано запитав він.
Відповіді не було. Лише тиша й опущені очі.
З-за кута вийшла бабуся.
— Я ж казала тобі, Любо, казала, чим це все закінчиться! — докірливо кинула вона доньці.
Вітї було тоді чотирнадцять. Саме того вечора він дорослішав. Його батько пішов — до іншої, до тієї, що була «молодою і на хвилі». Залишив трьох: Любу, Вітю й маленьку Лілю. Ані грошей, ані аліментів. Лише тінь на порозі.
Бабуся переїхала до них наступного дня й почала керувати життям. Мати плакала, бабуся гризла, Вітя намагався не заважати. Він рано зрозумів: дитинство — розкіш, на яку він не має права.
Спочатку працював у пекарні — тітка Ганна зжалилася над худим хлопчиськом із очима дорослого. Пригостила гарячим чаєм, булочками, дала трохи грошей. Із цього почався шлях Віті — із дитинства у виживання.
Він навчався, працював, підробляв. До армії не забрали — допомогла зв’язки Ганни. Вона стала майже рідною: не пестила, не жаліла, а поважала. За силу, за прямоту, за мовчазну терплячість.
До двадцяти чотирьох Вітя став чоловіком. Справжнім. Ліля виросла — Вітя їй і брат, і батько. Бабуся, яка колись кричала за кожну дрібницю, тепер підкладала йому найкращі шматки.
Він зустрів кохання. Оженився. Вліз у іпотеку. Купив дружині авто. Допомагав сестрі. Матір із бабусею забрав до себе — як же інакше? Адже він тепер «голова родини».
Народилися діти. Один, потім другий. Дружина сиділа вдома. Вітя працював. Без вихідних, без відпочинку. Грошей не вистачало — брав підробітки. Літо — на море з родиною. Мати — у санаторій. Сестрі — на весілля. Племінникам — одяг. Вітя — на межі.
Коли бабуся померла, він навіть не встиг оплакати її. Треба було везти матір до лікаря. Дружина була невдоволена, насуплювалася. Але Вітя тягнув. Усіх. Без скарг.
А потім одного разу… Він купив собі гітару. Мрію з дитинства. Прийшов додому. Дружина зневажливо скривилася:
— Дерев’яний мотлох. Навіщо?
Син вимагав грошей. На поїзду. Вітя спитав:
— А скільки тобі років?
— Двадцять один.
— То може, вже час самому заробити?
— Я ж навчаюся…
— Я теж навчався. І працював із чотирнадцяти!
Двері грюкнули. Вітя пішов. Зняв квартиру на добу. Написав заяву на відпустку. Ляг і… вперше за життя виспався.
Він вирішив — тепер буде жити. Хоч трохи. Хоч спробувати.
Подзвонив дружині:
— Поїдтьмо у відпустку? Куди захочеш. Хочеш — на Говерлу, хочеш — до Норвегії.
— Навіщо?
— Просто пожити. Разом. Як люди.
— Немає часу.
— Тодь — прощавай.
А вдома почалося. «Вітя — нікчема», «кинув нас», «я йому життя віддала». Друзі хитали головами. «Як так, Вітю…»
А Вітя? Він стояв на вершині Говерли й дихав. Вперше по-наВітя закрив очі, відчуваючи, як вітер зносить з нього всю вагу років, і зрозумів — нарешті він вільний.
