Син сказав, що я руйную його сім’ю. А я лише попросила невістку помити за собою посуду.
Мені було ледве двадцять два, коли чоловік кинув нас із дворічним сином. Його звали Дмитро, і тоді я думала, що він — справжня опора. Але варто життю вимагати від нього відповідальності, турботи, грошей на родину — він зник. Пішов до іншої, легкої, як вітерець між деревами. Сказав, що втомився. Що не хоче «загрузки».
І ось я лишилася сама з дитиною на руках та купою несплачених рахунків. Все впало на мої плечі — дитячий садок, робота, хвороби, навіть кран я лагодила сама. Працювала від ранку до ночі, а потім — мила підлогу, варила борщ, прала пелюшки. Зараз можна сказати «було важко», а тоді — не до слів. Треба було виживати.
Сину я дала все, що могла — любов, тепло, захист. Може, навіть занадто. У свої двадцять сім він не вміє смажити деруни, зате в нього завжди були чисті сорочки, ситий живіт і впевненість, що «мама все вирішить». Я сподівалася, що одружившись, він стане справжнім господарем, а я зможу трішки відпочити, пожити для себе. Але все пішло не так.
— Мам, ми з Соломією трохи поживемо в тебе, — оголосив він одного вечора. — Поки накопимо і знімемо хату.
Що я могла сказати? Знизала плечима, погодилася. Думала: нехай побудуть, все ж молодята. Соломія, сподівалася я, візьме на себе турботу про мого хлопця — готуватиме, прибиратиме. А я потерплю.
Я помилилася.
Соломія виявилася… м’яко кажучи… ні до чого. Жодної допомоги. Ні обіду, ні прибирання, навіть бажання підказати — нічого. Вона цілими днями сиділа у телефоні, пила каву з подружками, лежала на ліжку. Не мила посуд, не прала, навіть за собою не прибирала. Три місяці я тягла на собі їх обох: сина, його дружину та її лінощі.
А я все одно йшла на роботу. Поверталася ввечері, а вдома — немов буря пройшла: пуста холодильна шафа, брудні тарілки, крихті на столі, у ванній — купа білизни, яку ніхто не збирався пірати. Я йшла до крамниці, готувала, мила, знову прибирала — і все в мовчанні. Соломія навіть не вважала за потрібне сказати «дякую».
Одного разу я мила посуд, а вона, навіть не соромлячись, підійшла й поставила мені на край мийки тарілку, яку, як виявилося, тримала у своїй кімнаті кілька днів. Там були засохлі шматки їжі й дрібні мошки. Вона навіть не зніяковіла. Просто поставила — і пішла. А я стояла й не вірила, що так може поводитися доросла жінка.
Наступного дня я не витримала. Коли вона знову принесла чергову брудну чашку, я спокійно, без крику промовила:
— Соломіє, якщо в тебе є хоч крапля совісті, може, хоч раз у житті сама помиєш за собою посуд?
Вона нічого не відповіла. Навіть не глянула. Просто вийшла, ніби я — порожнє місце. А вранці вони з сином зібрали речі та виїхали. Навіть не попрощалися.
Ввечері подзвонив син. Голос холодний, чужий:
— Мамо, навіщо ти це робиш? Навіщо руйнуєш мою сім’ю?
Я не повірила власним вухам.
— Ти називаєш це «руйнацією сім’ї»? Прохання помити тарілку?
Він кинув слухавку.
Відтоді жоден з них не телефонував. І знаєш, я не жалкую. У хаті знову тихо. Чисто. Свободно. Я варю собі чай, вмикаю улюблений серіал, і вперше за довгий час у мене є сили посміхатися. Я більше не служниця. Не загнана.
І якщо для цього треба було «зруйнувати чиюсь сім’ю» — що ж, тоді це була не сім’я, а ілюзія. А я більше не хочу жити в ілюзіях.
