— Що хочу, те й робитиму. Це моя квартира. Не подобається — іди геть! — вигукнув Андрій, дивлячись з-під лоба на матір.
Марія вийшла з під’їзду. Очі заповнили сльози. Дійшла до лавки на дитячому майданчику й важко опустилася на неї. Міцніше закуталась у плащ. Хоч червень вже перетинав середину, ночі були холодними. Обіцяна синоптиками спека так і не настала.
Вона здригнулася, засунула руки в кишені. Посидить тут, поки не замерзне зовсім — а далі що? Куди йти? Дожила — син вигнав із власного дому. Гірко всхлипнула. Усе життя провела в цій хаті, звідси виходила під вінець, сюди принесла сина з пологового. Син…
***
— Мам, наш клас їде на майські свята до Львова, — повідомив Андрійко з порога, скинувши рюкзак на підлогу.
— Мам, ти чуєш? — він уже стояв у дверях кухні, дивився на матір, яка чистила картоплю біля раковини. Дивлячись на її застиглу спину, він зрозумів, що до Львова йому навряд чи дістатися. Але все ж спробував ще раз.
— Мам, даси грошей? — спитав, намагаючись перекрити шум води.
— Скільки? — не обертаючись, пробурчала мати.
— Квитки, гуртожиток, їжа, музеї… — вивірив Андрійко.
— Скільки? — різко перепитала мати, кинувши в каструлю очищену картоплину. Вода бризнула на обличчя, змочила спідницю.
Марія роздратовано кинула ножа в раковину й обернулась до сина.
— Зрозумів. — Андрій понуро опустив голову й поплентався до кімнати.
— У мене немає зайвих грошей. Я їх не малюю, а заробляю. На осінь треба купити тобі нові кросівки. Весну ледве проносив старі. Куртка теж мала — рукави стирчать, — голос матері наздогнав Андрія біля дверей, штовхнув його в спину.
Андрій зачинив двері. Але слова матері пролітали й сюди, хоч і глухіше.
— Усі поїдуть, а я ні, — бурмотів він. — А я теж хочу до Львова! — вже голосніше вигукнув.
Голос зірвався, а в очах заколивалися сльози.
Мати навряд чи почула, але вийшло ніби вона відповіла:
— Ще наїдешся. Отут виростеш, заробиш — тоді й до Європи поїдеш, — гукнула з кухні.
Андрій ковтав сльози.
— А в батька свого спитай. Він тобі навіть лайнової машинки не купував. На день народження — дешеві іграшки. Окрім аліментів — жодної копійки. А що купиш на ці копійки? Ти ростеш, одяг горить, а скільки він ко́штує?.. — летіло з кухні.
Андрій надів навушники, але голос матері пробивався крізь них. Він витер сльози кулаком. Чому сам не здогадався? Коли батько пішов, то казав: «Якщо що — звертайся». Оту́т і настала така нагода. Вирішив не тягнути й подзвонити. Але телефону в нього не було.
Тихенько відчинив двері, визирнув. Мати брязкала посудом у кухні, щось бурмочучи. Андрій непомітно пройшов у передпокій, натягнув кеди й вийшов, обережно замкнувши двері. Побіг до сусіднього під’їзду — до Валерки Шевченка. У них був стаціонарний телефон.
Валерко відчинив і зрадів, побачивши друга.
— Треба подзвонити, — сказав Андрій, знявши трубку. Швидко набрав номер, притулив до вуха — чекав, доки почує гудки.
Хотів покласти трубку, але раптом почув голос:
— Тато, привіт! — радісно скрикнув.
— Хто це? — сухо спитали на тому кінці.
Андрій подивився на здивованого Валерка й відвернувся.
— Це я, Андрій.
— Який Андрій?
— Тато?! — скрикнув він у відчаї, але у відповідь почув лише короткі гудки.
Поклав слухавку, ледве стримуючи сльози.
— Що там? — спитав Валерко.
— До Львова не поїду. Мати грошей не дає, а батько… взагалі відмовився, — похмуро відповів Андрій.
— Давай, я в батьків попрошу. Скажу, що це важливо. Вони дадуть, — запропонував Валерко.
— Ні. Дізнаються — тобі прилетить. Переживу. Піду. — Андрій вийшов.
Колись давно мати цілувала його, називала «коником», «сонцем», купувала іграшки навіть без прохання.
А потім її ніби підмінили. Батько пішов, і вона змінилася — стала злою, кричала, могла вдарити, дати ляпаса. А це було гірше, ніж просто покарання. Жодного теплого слова — лише злість.
Андрій навіть думав утекти з дому. Але без грошей далеко не піде. Йому лише одинадцять — на роботу не візьмуть.
«Я не просив народжувати мене. Не пощастило. Народився б у Валеркових батьків — жив би як у казці…»
До чотирнадцяти він звик до криків. Просто ігнорував їх. Виходив на вулицю або зачинявся в кімнаті з музикою на повній.
У старших класах шукав тепло в дівчат. Але якщо хтось відмовлявся цілуватися — кидав її, як хотів кинути матір. Додому приходив лише ночувати. Лежав у темряві, проклинаючи долю, матір, батька й усіх, кого міг згадаВона підвелася з ліжка, підійшла до вікна й побачила, як Андрій, стоячи під дощем, дивиться на її вікно, і в її серці розтанула остання крижинка, а на губах само собою виникла усмішка — адже кохання не вмирає, воно просто інколи потребує часу, щоб прорости знову.
