— Роблю, що хочу! Це ж моя хата. Не подобається — іди геть! — вигукнув Олесь, грізно глянувши на матір.
Людмила вийшла з під’їзду. Очі застилали сльози. Дійшла до лавки на дитячому майданчику й важко опустилася. Туліще стиснула в пальто. Хоч і червень добігав середини, вечори були холодними. Обіцяного синоптиками спеку так і не настало.
Вона згорбилася, засунула руки в кишені. Посидить тут, доки не замерзне, а далі що? Куди йти? Дожилася — син вигнав із дому. Безнадійно всхлипнула. Усе життя в цій хаті, звідси їхала до ЗАГСу, сюди принесла сина з пологового. Син…
***
— Мам, наш клас їде на травневі свята до Києва, — промовив Олесь із порогу, скинувши рюкзак на підлогу.
— Мам, ти чуєш? — він уже стояв у дверях кухні, дивився на матір, яка чистила картоплю біля раковини. Дивлячись на її закам’янілу спину, Олесь здогадався, що до Києва йому не поїхати. Але спробував ще раз.
— Мам, даси грошей? — спитав він, намагаючись перекрити шум води.
— Скільки? — не обертаючись, промовила мати.
— Дорога туди й назад, готелі, їжа, музеї… — вичитано перерахував Олесь.
— Скільки? — роздратовано повторила мати, кинувши очищену картоплину в каструлю. Вода бризнула на обличчя, намочила сукню на грудях.
Людмила зірвалася, кинула ніж у раковину й обернулася до сина.
— Немає в мене зайвих грошей. Я їх не малюю, а заробляю. На осінь потрібні чоботи нові. Весну ледве доносив старі. Куртка теж мала б бути, — голос матері наздогнав Олеся біля дверей до кімнати, штовхнув у спину.
Він увійшов у кімнату й замкнув двері. Але слова матері пролітали й сюди, хоч і приглушено.
— Всі поїдуть, а я ні, — буркнув Олесь. — А я теж хочу до Києва! — вже голосніше викрикнув він.
Голос зірвався, в ньому проступили сльози.
Мати навряд його чула, але здалося, що вона відповіла:
— Наїздишся ще. Отут виростеш, заробиш — тоді хоча б до Америки їдь, — гукнула з кухні.
Олесь ковтав сльози.
— А в батька свого спитай. Він тобі ніколи зайвої іграшки не купив. На день народження дешеві машинки дарував. Ні копійки понад аліменти на тебе не витрачає. А що купиш на ті копійки? Ти ж ростеш, усе горить, а скільки коштує одяг?.. — лилося з кухні.
Олесь надів навушники, але голос матері пробивався крізь них. Він витер сльози рукавом. Як сам не додумався. Коли батько пішов, то казав: «Якщо що — звертайся». Отут той випадок і настав. Вирішив не гаяти часу й подзвонити батькові. Але телефону в нього не було.
Тихесенько вийшов із кімнати. Мати брязкала посудом на кухні, щось бурмотала. Олесь непомітно пройшов у передпокій, взувся й вийшов із хати, акуратно примкнувши двері. Побіг униз сходами, до сусіднього під’їзду — до Валерка Коваля. У них був домашній телефон.
Валерко відчинив, зрадів, побачивши Олеся.
— Треба подзвонити, — сказав він, зняв трубку й швидко набрав номер, затамувавши подих.
Олесь уже хотів повісити, коли хтось відповів.
— Тату, привіт! — радісно скрикнув він.
— Хто це? — стримано спитали на тому кінці.
Олесь подивився на здивованого Валерка, відвернувся.
— Це я, Олесь.
— Який Олесь?
— Тату?! — у відчаї скрикнув він, але у відповідь почув лише короткі гудки.
Повісив трубку, ледь не заплакав.
— Що таке? — спитав Валерко.
— Не поїду до Києва. Мати грошей не дає, а батько й зовсім відрікся, — похмуро сказав Олесь.
— Давай я в батьків попрошу. Вони дадуть, а я тобі віддам, — запропонував Валерко.
— Ні. Вони дізнаються — тобі буде пекло. Обійдуся.
Коли Олесь був малим, мати цілувала його, ласкаво кликала кошеням, сонечком, купувала іграшки, навіть якщо не просив.
А потім її наче підмінили. Батько пішов, і вона змінилася — стала злою, кричала, могла й ляснути, дати ляпаса. А це було гірше, ніж просто лупцювання. Ніякої ласки — лише злість і докори.
Олесь навіть думав утекти з дому. Та куди? Йому лише одинадцять, на роботу не візьмуть.
«Я не просив мене народжувати. Не пощастило. Народився б у Валеркових батьків — жив би як у казці…» — думав він, піднімаючись сходами.
У чотирнадцять років він звик до матірніх криків. Просто виходив з дому й тинявся вулицями. Або замикався в кімнаті з навушниками, врубавши музику на всю.
У старших класах шукав тепло в дівчат. Але якщо дівчина не хотіла цілуватися — кидав її, як хотів кинути матір. Додому приходив лише спати. Лежав у темряві, клянучи долю, матір, батька й усе своє невдале життя.
Уроки не вчив, але іногда витягував на четвірки. СпробуВони мовчки йшли поруч, і в кожному їхньому русі, в кожному слові вже відчувався крок в майбутнє, де знову можна буде називати одне одного рідними словами – мамою і сином.