Вера стояла біля вікна й у тисячний раз перевіряла в голові, що сталося. Ввечері до їхньої квартири приніс вінок. Справжній, похоронний, з чорною стрічкою. На ній — її ім’я. Без підпису. Без листівки. Лише тиша й холодний мрак у коробці.
Чоловік, Андрій, навіть не здивувався. Знизав плечима:
— Може, це помилка? Або чиясь дурна жарт…
— Помилка? Ти серйозно? — Вера дивилася на нього, наче вперше.
Вона знала, звідки це. Знала, як чітко був виписаний її адрес. Знала, хто єдиний у їхньому оточенні хто роками не називав її на ім’я, хто завжди зневажав її вголові й вголос — свекруха.
Оксана Борисівна вважала, що її син заслуговує кращого. З модельною зовнішністю, з родословною, як у породистого собаки, і, бажано, без сім’ї — «щоб не тяжіли». А Вера? Проста, трудівниця, після дощу метр з капелюхом, зі звичайної родини, змалку сама шила собі сукні. Зате любила Андрія по-справжньому.
Але Оксана Борисівна не шукала любові. Їй було цікавим лише контролювати. А коли контроль втрачала — мстила.
Спочатку все виглядало невинно. Дрібні висловлювання, дорікання, їдкі поради. Потім — втручання в побут, «подарунки» сумнівного признання. Потім — трусики в шафу. Ніби в Вері хтось є. Ніби в квартирі, де кожна поличка — на виду, вона б щось подібне приховала.
Але все списувалося на випадковість. Навіть коли Вера знайшла у ягодах із «передачки» живого вужу, Андрій лише знизав плечима:
— Ну, мало що… Ліс поруч, раптом…
Тоді Вера замкнулася у ванній і плакала. Не від страху. Від безсилля. Бо гірше за вужів були люди. Ті, хто вдає рідню, а насправді підточує твою сім’ю зсередини.
Вона терпіла. Довго. Аж до того дня, коли застала чоловіка з іншою. На їхній же кухні. Усміхненою, довгоногою, вирядженою.
— Вона сама прийшла! — вигукнув Андрій, навіть не спромігшись виправдатися.
Вера тоді не сказала ні слова. Просто показала на двері. І на коробку з вінком, яку так і не викинула. Бо знала: такі послання не викидають. Вони — як клеймо. Як крапка в кінці книги, яку ти до останнього не хотіла закінчувати.
Після розлучення Вера з’їхала. Він залишився у мами. А потім їй подзвонила сусідка:
— Ти в курсі, що твоя колишня свекруха вийшла заміж? За того самого — свого старого друга з дитинства…
Вера усміхнулася. Не зі злорадства. А з розуміння: її місце в тій родині давно хотіли зайняти. Не заради сина. Ради себе.
Тепер вона живе в іншій квартирі. Дивиться на вінок — так, він досі з нею — і шепоче:
— Дякую. Він виявився не прокляттям. Він став порятунком.
