Що ви на це скажете? До нас за два тижні до Великодня приїхали родичі моєї свекрухи, Тетяни Михайлівни, і, схоже, збираються залишатися надовго.
Я, Оксана, вже не знаю, чи сміятися, чи плакати. Ці гості — справжній подаруночок, і, здається, вони вирішили перетворити наш дім на власний готель. А Тетяна Михайлівна замість того, щоб їх стримати, лише підтакує та годує пирогами. Не кажучи вже про мого чоловіка, Дмитра, який робить вигляд, ніби це взагалі не його справа. Ось я й вирішила розказати вам, бо мені цікаво, чия витримка скінчиться першою — моя чи їхня.
Все почалося одного ранку, коли я прокинулася від галасу на кухні. Думаю, може, Дмитро вирішив мене здивувати та готує сніданок? Ха, якби! Заходжу — а там ціла делегація: тітка Ганна, її чоловік Василь та їхня донька Соломія, усі з якогось далекого містечка, де, судячи з їхніх оповідей, життя нудніше, ніж у нашій морозилці. Вони приїхали «на Великдень», але, мабуть, вирішили, що свято починається за два тижні. Тетяна Михайлівна, сяючи, як писанка, вже метушилася біля плити, варила їм борщ. «Оксанко, це ж родина! — каже вона. — Треба зустріти по-людськи!» А я дивлюся на ці валізи в коридорі й розумію: це надолго.
Тітка Ганна — жінка голосна, як сирена. Відразу ж почала розповідати, як у них у місті все дорого, а у нас тут «столичний рай». І одразу ж взялася оглядати наш дім. «Ой, Оксано, а чому у вас фіранки такі запылені? А це що за плями на килимі?» — питає, а саме лізе в шафу, немов перевіряє, як я білизну складаю. Я стиснула зуби й мовчала, але всередині вже кипіла. Василь, її чоловік, виявився зовсім іншим — мовчазний, як стіна. Цілими днями сидить у вітальні, дивиться телевізор і просить «переключити на риболовлю». А Соломія, їхня двадцятирічна донька, взагалі живе у телефоні, але встигає з’їдати половину наших запасів. Я якось зайшла на кухню — а вона допиває мій улюблений йогурт. «Ой, я думала, це спільне!» — каже. Спільне? Звісно, але не для тебе, Соломіє!
Тетяна Михайлівна замість того, щоб натякнути родичам, що пора б і честь знати, лише підливає оливи в вогонь. Кожного дня готує, як на весілля: борщ, вареники, котлети, паски. А родичі, зрозуміло, у захваті. «Тетяно, ти ж наша годувальниця!» — муркоче тітка Ганна, а саме вимагає додатку. Я намагалася поговорити зі свекрухою: може, годі їх так розважати? А вона лише руками сплеснула: «Оксано, як ти можеш? Це ж родина! Вони до нас раз на сто років приїжджають!» Так, і, схоже, збираються залишитися ще на сто.
Дмитро, мій чоловік, у цій ситуації — справжній чемпіон нейтралітету. Я йому кажу: «Діме, поговори з мамою, нехай скаже їм, що пора додому». А він: «Оксанко, ну потерпи, вони ж гості». Гості?! Та в нас уже не дім, а хостел! Я навіть у ванну тепер за розкладом ходжу, бо Соломія там годинами робить селфі. А вчора тітка Ганна запропонувала мені «допомогти з прибиранням» і так начистила мою улюблену сковорідку, що тепер на ній нічого не смажиться. «Я думала, так краще!» — каже. Краще, звісно, для смітника.
Найсмішніше, що вони ще й плани будують. Тітка Ганна вже заявила, що хоче залишитися до травневих свят, щоб «побачити, як у нас тут шашлики готують». Василь мріє поїхати з Дмитром на риболовлю, а Соломія просить відвезти її до торгового центру, бо в їхньому місті «немає нормального одягу». Я сиджу й думаю: а коли вони взагалі поїдуть? І головне — як мені дожити до того дня без нервового зриву?
Я вже почала вигадувати плани, як їх відправляти. Може, сказати, що у нас починається ремонт? Чи що ми їдемо у відпустку? Але Тетяна Михайлівна, схоже, лише рада цьому нашестю. Вчора вона запропонувала влаштувати великий великодній обід і запросити ще сусідів. «Хай усі бачать, яка у нас дружна родина!» — говорить. Дружна, звісно, тільки я вже почуваюся чужою у власному домі.
Єдине, що мене рятує — це почуття гумору. Ввечері, коли всі лягають, я наливаю собі чай і уявляю, як пишу книгу під назвою «Як пережити навал родичів». Там будуть розділи про те, як ховати їжу, як посміхатися, коли хочеться кричати, і як не вбити свекруху за її гостинність. А якщо серйозно, я розумію, що це тимчасово. Вони поїдуть, і наш дім знову стане нашим. Поки що я просто рахую дні до Великодня й молюся, щоб тітка Ганна не вирішила залишитися до літа.
Цікаво, чи є в когось ще такі родичі? І як ви з ними справляєтесь? Бо я вже на грани, але здаватися не збираюся. Може, до Великодня я стану майстром дзен. Або хоча б навчуся ховати йогурти так, щоб Соломія їх не знайшла.
