Вдаривши по металевій головці будильника, Лена Риба встала з ліжка й босими ногами поплелася на кухню. А там його чекав справжній шок. За столом, закинувши одну дерзкую ніжку на іншу, сиділа Оленка. Вбрання? Лише виши́ваний фартушок — і більше нічого. Останній факт так збіяв Рибу, що він навіть зажмурився.
— Коханий, прокинувся! — Оленка, ніжна як метели́к, зірвалася з табурета й повисла на шиї здивованого Лени. — А я вже сніданок приправувала!
— Справді? І що ж це? — запитав він, витріщаючись на волокнисту незрозумілість.
— Ну як же, Леньку? Це брокколі на па́ру.
Лена ніколи не їв «брокколі на пару». Він звик до простіших сніданків.
— Може, трохи майоне́зу? — несміливо запропонував він, не в змі́зі жувати безсмачну рослину.
Та, побачивши, як брови Оленки зсуваються до перене́ння, він швидко відмовився:
— Звичайно, кохана! Без майоне́зу!..
«За що мені таке щастя?» — думав він, допа́совуючи сніданок. Але думка стосува́лася зовсім не брокколі, а богині, що сиділа на облу́пленому табуреті посеред його кухні. «Ця фе́я… Руса́лка… Марічка — тепер моя!..»
***
Вперше Лена Риба побачив Оленку в театрі, де працював освітниќом останні тридцять років. Одного разу, ла́годячи перегорі́лий прожектор, він направив світло на сцену — і побачив її! Легку, мрійливу, немов зі сну. Вона запала йому в душу, і з того часу він не знав спокою.
Ні, Лена Риба не був з тих, хто женеться за кожною спідницею! Хоч у театрі, де повно красунь, його шанували за чесність і порядність. Мабуть, саме за ці рідкісні чоловічі якості небеса й подарували йому Оленку?
***
Нашвидкоруч поголившись, Лена збирався на роботу.
— Мені б сорочку погладити… — несміливо звернувся він до Оленки.
Та «русалочка-Марічка» була зайнята чимось боже́нним.
— Коханий, а давай сам? — прошепо́тала вона, не відриваючи очей від смартфона.
— Ну, сам — так сам! — не запере́чив Лена.
Оскільки праска десь зникла, він просто розгладив сорочку долонею, зволоженою водою. Вирішивши справу, він схопив робочий чемоданчик, поцілував Оленку, що лежала в обіймах дивана, і побіг на роботу.
Лише у трамваї Лена зрозумів, що щось не так. Оглянувши себе, він усвідомив: в чемоданчику бракувала загорнутого в папірці бутерброда або контейнера з теплими котлетами.
«Нічого, у буфеті щось перехоплю», — змирився він.
***
«Коханий, перекажи три тисячі. У мене сьогодні маніку́р!»
Прочитавши СМС, Лена збентежився. Він і не знав, що манікюр коштує так дорого! Проте, незважаючи на нервува́ний шлунок, він не хотів засмучувати Оленку.
«У Василя, якщо що, позичу до зарпла́ти!» — подумав він, натискаючи «перевести». Краса ж потребує жертв!
За півгодини до кінця зміни прийшло друге повідомлення:
«Забери з магазину авокадо та безлактозне молоко! Цьом!»
З переліченого Лені було знайоме лише слово «молоко». Він довго блукав між полицями, плутався у відділах. Зрештою, зізнавшись у поразці, звернувся до продавщиці:
— Скільки вам авокадо? — ввічливо запитала дівчина, несучи пакет молока до овочевого відділу.
Лена знову розгубився. Він не знав, у яких кількостях купують авокадо. Але, щоб не здатися повністю, відповів:
— Два кіло, будь ласка!
Розплачуючись у касі, він із журбою подумав, що до Василя таки доведеться звернутися. Лена завжди допомагав друзям, але сам ніколи не брав у борг.
«Усе колись буде в перший раз! — потішав себе Лена, тягнучи додому авоську з дивним овочем. — Для такої жінки можна й Василя турбувати!»
Оленка зустріла його з розпростертими обіймами. Вся вона сяяла, як шові́н, і пахла чимось ніжним, від чого в освітника закрутилася голова.
— Леньку, я так за тобою ну́джала! — щебета́ла вона, поки він розваніта́жував холодильник.
— А що в нас на вече́рю, радість моя? — несміливо запитав він.
Він соромився свого бурча́чого шлунка, але сподівався, що «руса́лка» цього не почує.
— А вечеря вже їде! — радісно вигу́кнула Оленка.
І в цю мить, ніби від чарівного слова, задзвонив домофо́н.
— Ось і вечеря прибула! — тіхо скри́кнула вона. — Леньку, спустись, розплатись і принеси!
«Що ж можна замовити за такі гроші?» — думав Лена, важко дихаючи, піднімаючись на свій поверх. «Коробочка — і пів кіло не важить. А коштує, як колесо!»
— Що це? — здивовано запитав він.
У прозорій упаковці лежала незрозуміла їжа, посипана зеленою травою.
— Леньку, ти що, не знаєш? Це суші́! — з пі́зною терплячістю пояснила Оленка. — З тунцем, крабами та восьминогом! І їх треба їЛена глянув на ідеально намальовані брови Оленки, на її щасливі очі — і раптом усміхнувся, бо зрозумів, що ніяких суші, авокадо чи безлактозного молока на світі не варті цієї миті, коли вона дивиться на нього так, ніби він — її цілий світ.
