Вікна кав’ярні запотіли від гарячого чаю, коли Ярина побачила її – ту саму дівчину, яку не бачила роками. З-під шкіряного пальта вибивався край червоної сукні, а високі підбори дзвінко цокали по бруківці.
— Оленко?! — не втрималася Ярина, хапаючи незнайомку за рукав.
Дівчина зупинилася, розгублено обвела очима тротуар, і тоді тільки побачила її.
— Ярина? Справді не впізнала… — голос у неї був гладкий, як шовк.
— А ти йдеш? Ходімо краще сюди, — Ярина відтягла її від дверей. — Яка ж ти стала…
Олена усміхнулася, немов королева, що зглянулася над жебраком.
— Каву пити? — запропонувала вона.
За столиком у затишному львівському кафе Олена замовила два млині з вишнями та гарячий узвар. Офіціантка, дівчина з синіми волоссями, кивнула, не відриваючись від телефону.
— Ну, як життя? — спитала Олена.
— Була заміжня. Не довго, — Ярина обвела пальцем край чашки. — А в тебе, бачу, все добре.
— Не скаржуся. — Олена грайливо підняла руку – на білому пальці блищало дороге каміння замість звичайного обручального.
— А діти?
Офіціантка принесла замовлення, грюкнувши тарілками.
— Слухай, а твої батьки живі? — раптом спитала Олена.
— Тато помер. Мама… важко перенесла, — Ярина відвела погляд.
Олена налила узвару. Запахло медом та яблуками.
— Шкода. У вас у хаті завжди було так затишно… Не те, що в нас. Мати з батьком постійно сварилися.
Ярина зітхнула.
***
Вони жили з Дмитрком в одному будинку — вона на четвертому, він на третьому. Разом ходили до школи, а після уроків Дмитро тікав від пиятика-батька до них, де завжди було тихо. Потім у класі з’явилася вона — Оленка, яка переїхала з матір’ю після розлучення.
— Чекай, кого? — серце у Ярини стиснулося, коли Дмитро різко зупинився посеред двору.
Оленка вибігла з під’їзду, як вітер, і вся його увага раптом належала тільки їй.
Після школи вони вступили у різні вузи — Ярина на фінанси, Дмитро у політех, а Олена — у школу дизайну.
Однієї зими, коли Ярина лежала з грипом, вона побачила з вікна, як Олена йшла до їхнього під’їзду. Серце забилось — може, до неї? Але кроки стихли на поверсі нижче. Там відчинився двері, і вона почула його голос: «Нарешті…»
Від болю в грудях Ярина схлипнула.
Потім був сумний шлюб з однокурсником, його матір, що втручалася у кожну дрібницю, і розлучення.
***
— А Дмитро? — раптом видихнула Ярина за кавою.
— Ось уже й діло, — Олена засміялася. — Та невже досі кохаєш його?
— Ти знаєш, я тобі завжди заздрила, — Олена відкинула пасмо волосся. — У тебе була справжня родина. А в мене лише ця зовнішність. Я впіймала його на ній, але… ми були різними. Він хотів сім’ю, а я — життя. Зараз у мене гроші, подорожі. А він… купив маленьку хатинку в Подільському районі. Живе один.
Ярина схопила сумку.
— Вибач, на роботу спізнююсь.
— Забула щось? — Олена грала з нею, як кішка з мишею.
— Адрес. Дай його мені.
Олена вивела його на серветці з гербом кав’ярні.
— На, вітаю, — усміхнулася вона.
Ярина летіла до дому, як на крилах. Увечері вона стояла перед його будинком, прокручуючи в голові мільйон причин, чому саме тут. А потім…
— Ярина?!
Він стояв перед нею — неголений, із пакетом молока в руці.
— Захворів… — пробурмотів.
Ярина повела його додому. У його квартирі вона приготувала вечерю, дала ліки, а коли він заснув, тихесенько вийшла.
Додому її зустріла мати:
— Як вона?
— Заможна. Щаслива.
— А ти?
Ярина мовчала. Увечері задзвонив телефон.
— Чому пішла? — його голос був хрипливим. — Прийдеш завтра?
— Прийду, — сказала вона.
І у світі більше нічого не існувало.
