Ми чекали на цю зустріч, наче цілу вічність. Рівно десять років минуло з останнього дзвоника в нашій сільській школі під Харковом, і ось — майже весь наш 11-Б знову зібрався в знайомому класі. Всі, окрім Валерія, якого доля занесла у вічні відрядження, та Мар’янки, яка сиділа вдома з немовлям.
А потім двері відчинилися — і вона увійшла.
Оксана.
Та сама. Та, через яку колись у половини класу перехоплювало подих. Та, чия посмішка в коридорі збивала з ніг. І ось вона знову серед нас. Тільки тепер з перснем на безіменному пальці і з тією ж ніжною усмішкою, яка, здавалось, не підкорюється часу.
— Олеженько, ти зовсім не змінився! — кинула вона через стіл.
Я хотів відповісти щось дотепне, але в горлі пересохло. Усе, як тоді. Тільки вже не сімнадцять.
В одинадцятому класі ми, хлопці, поводилися як дурні. Шість здоровилих дурнів були по вуха закохані в одну й ту саму дівчину. В Оксану. Розумниця, красуня, найкраща учениця. А головне — з якимось світлом усередині. Вона дружила з усіма, ні з ким не фліртувала, нікого не виділяла. І цим зводила з розуму ще більше.
— Чого ви за нею торочите, як цуценята за котлетою? — злосливо сипіла Наталка Бондарчук, дівчина з сусідньої парти.
— Тобі заздрісно? — гарчав Борис.
Я не помітив тоді, як стиснулися її руки. Не зрозумів, що очі блищать не від злості — від сліз.
Оксана ж все частіше залишалася після уроків з Віталієм Гончаром. Тихий, скромний, непомітний. Такий, про яких зазвичай кажуть «нічого особливого». Але саме він носив їй портфель. Ходив з нею до бібліотеки. І слухав.
— Що вона в ньому знайшла? — кип’ятився я. — Та ж мокрець!
— Зате в нього терпіння більше, ніж у нас усіх разом, — посміхався Борис.
Дівчата заздрили нашій Оксані люто. Особливо Наталці. Ми цього не бачили — були занадто осліплені. А потім сталося те, що остаточно нас розтрощило.
Це був звичайний день. До обіду. Оксана увійшла до класу, сіла — і тут же зіскочила з криком. Вся її спина й сукня були облиті густим малиновим киселем. Саме того дня його подавали у їдальні. Вид у цієї плями був огидний. Оксана, червона від сорому, вибігла з класу. А ми — почали кричати один на одного. Підозри літали в повітрі, як каміння: «Ти з ревнощів!», «Ти навмисно!», «Це точно вона — Бондарчук!» І я був упевнений, що це зробила Наталка. Просто не міг пробачити.
З того дня наш «дружній» клас розпався. Образа кипіла, підозри гризли зсередини. На випускний ми не поїхали. Не зробили жодного спільного фото. Лише атестати — і по домах. Класна керівниця тихо плакала у вчительській. Ми мовчали.
А сьогодні…
Сьогодні Оксана сидить навпроти. Та сама посмішка, тільки спокійніша, зріліша. Виявилося, це вона всіх знайшла — через соцмережі. Створила групу. Зібрала наш розкиданий клас у віртуальності, а потім — і наяву. І ми раптом згадали, що колись були близькими. Що ми — частина чогось більшого. Ми знову сиділи в тому самому класі й сміялися. Наче час згорнувся у кільце.
А потім Оксана покликала когось із коридору. І до класу увійшов високий хлопець. Обличчя — знайоме до болю. Це був її молодший брат — Юрко, якого ми пам’ятали худим, вічно хлюпаючим носом підлітком.
— Ну, кажи! Ти ж обіцяв! — підштовхнула його Оксана.
Юрко заніяковів. А потім випалив:
— Це я тоді розлив кисель. Оксана змусила мене двічі переписати домашку, от я й… ну… помстився.
Мовчання зависло в повітрі. Ми втратили випускний — через дитинство й пару ложок киселю. Хотілося сміятись і плакати одночасно.
Пізніше всі ділилися історіями: хто де, в кого скільки дітей. Я мовчав. Мое життя не було гідне розповідей. А Оксана раптом встала і обійняла за плечі Віталія. Того самого. Тихоню. Скромнягу.
— Ми одружені вже п’ять років, — сказала вона просто, ніби повідомляла про погоду.
Я стиснув зуби. Ні, не від злості. Від болю. Бо навіть через роки я не зміг відпустити ту шкільну мрію.
Пізніше, коли галас вщух, я підійшов до Віталія:
— Як тобі це вдалося?
Він подивився на мене з усмішкою.
— Пам’ятаєш, як вона ногу зламала після школи? Каталася на лижах.
Я кивнув. Пам’ятав досконало. Навіть приходив раз — із цукерками. Постояв коло дверей, пішов.
— А я приходив щодня. Прибирав, готував, допомагав. Читав їй. Потім просто сидів поруч. А одного разу вона заплакала. Сказала, що боїться не встати. Я пообіцяв, що якщо не зможе ходити — носитиму її на руках. Все життя.
Я кивнув, випив чарку:
— Ти заслужив її. Ти не просто чекав — ти був.
— Я просто любив її. Без умовІ тоді я зрозумів, що щастя було так близько — треба було лише простягнути руку.
