Що вона знайшла в ньому — через десять років
Ми чекали на цю зустріч, здавалося, цілу вічність. Минуло рівно десять років з останнього дзвоника в нашій сільській школі під Черніговом, і ось — майже весь наш 11-Б знову зібрався в знайомому класі. Всі, крім Василя, якого доля розкидала по службових відрядженнях, та Людмили, яка сиділа вдома з немовлям.
А потім двері відчинилися — і вона увійшла.
Ганна.
Та сама. Та, через яку колись у половини класу перехвалювало подих. Та, чия посмішка в коридорі збивала з ніг. І ось вона знову серед нас. Тільки тепер з перснем на безіменному пальці й тією ж м’якою усмішкою, що, здавалося, не підвладна часу.
— Сергію, ти зовсім не змінився! — кинула вона через стіл.
Я хотів відповісти щось дотепне, але в горлі пересохло. Усе, як тоді. Тільки тепер уже не сімнадцять.
У одинадцятому класі ми, хлопці, поводилися як дурні. Шестеро здорових дурнів були по вуха закохані в одну й ту саму дівчину. В Ганну. Розумниця, красуня, найкраща учениця. А головне — з якимось світлом усередині. Вона дружила з усіма, ні з ким не зайгравалася, нікого не виділяла. І це зводило з розуму ще більше.
— Чого ви за нею бігаєте, як цуценята за котлетою? — злісно шипіла Оксана Ковальчук, дівчина з сусідньої парти.
— Тобі заздрісно? — відрізав Віталік.
Я не помітив тоді, як стиснулися її руки. Не зрозумів, що очі блищать не від злості — від сліз.
Ганна ж усе частіше залишалася після уроків з Дмитром Соловйовим. Тихий, скромний, непомітний. Такий, про яких зазвичай кажуть «нічого особливого». Але саме він носив їй портфель. Ходив з нею до бібліотеки. І слухав.
— Що вона в ньому знайшла? — кипів я. — Та ж мокрара!
— Зате в нього терпіння більше, ніж у нас усіх разом узятих, — посміхався Віталік.
Дівчата заздрили нашій Ганні люто. Особливо Оксана. Ми цього не бачили — були засліплені. А потім сталося те, що остаточно нас розтрощило.
Це був звичайний день. До обіду. Ганна зайшла до класу, сіла — і одразу ж схопилася з криком. Уся її спина та сукня були залиті густим малиновим киселем. Того дня його саме подавали у їдальні. Вид у цієї плями був огидний. Ганна, червона від сорому, вибігла з класу. А ми почали кричати один на одного. Підозри літали в повітрі, як камені: «Ти з ревнощів!», «Ти спеціально!», «Це точно вона — Ковальчук!» І я був упевнений, що це зробила Оксана. Просто не міг пробачити.
З того часу наш «дружній» клас розсипався. Образа кипіла, підозри гризли зсередини. На випускний ми не поїхали. Не зробили жодного спільного фото. Лише атестати — і по домівках. Класна керівниця тихо плакала у вчительській. Ми мовчали.
А сьогодні…
Сьогодні Ганна сидить навпроти. Та сама посмішка, тільки спокійніша, зріліша. Виявилося, це вона знайшла всіх — через соцмережі. Створила групу. Зібрала наш розкиданий клас спершу у віртуальності, а потім — і наяву. І ми раптом згадали, що колись були близькими. Що ми — частина чогось більшого. Ми знову сиділи в тому самому класі й сміялися. Ніби час згорнувся у кольцо.
А потім Ганна покликала когось із коридору. І до класу увійшов високий хлопець. Обличчя — знайоме до болю. Це був її молодший брат — Олесь, якого ми пам’ятали худим, постійно пошморгуваним носом підлітком.
— Ну, кажи! Ти ж обіцяв! — підштовхнула його Ганна.
Олесь завагався. А потім випалив:
— Це я тоді пролив кисель. Ганна змусила мене двічі переписати домашку, от я й… ну… віддячив.
Тиша зависла в повітрі. Ми позбавили себе випускного — через дитину й пару ложок киселю. Хотілося сміятися й плакати одночасно.
Пізніше всі ділилися історіями: хто де, в кого скільки дітей. Я мовчав. Моє життя не варте було розповідей. А Ганна раптом встала й обійняла за плечі Дмитра. Того самого. Тихоню. Скромнягу.
— Мы одружені вже п’ять років, — сказала вона просто, ніби повідомляла про погоду.
Я стиснув зуби. Ні, не від злості. Від болю. Бо навіть через роки я не зміг відпустити ту шкільну мрію.
Пізніше, коли шум затих, я підійшов до Дмитра:
— Як ти це зробив?
Він подивився на мене з усмішкою.
— Пам’ятаєш, вона ногу зламала після школи? Каталася на лижах.
Я кивнув. Чудово пам’ятав. Навіть заходив раз — із цукерками. Постояв біля дверей, пішов.
— А я приходив щодня. Прибирав, готував, допомагав. Читав їй. Потім просто сидів поруч. А одного разу вона заплакала. Сказала, що боїться не встати. Я пообіцяв, що якщо не зможе ходити — носитиму її на руках. Все життя.
Я кивнув, допив склянку:
— Ти заслужив її. Ти не просто— Ти просто любив її так, як я ніколи не наважився.
І я зрозумів, що все це було поруч — тільки я був засліплений своєю уявною мрією.
