Кого не зберег — того не вернеш: історія про справжнє щастя
Ой, діточки, присядьте ближче, бо вітер за вікном виє, а в серці так і просяться слова. Послухайте ж, як буває в житті…
Колись, коли трава була зеленіша, а серця — щиріші, жила собі молода жінка на ім’я Олеся. Гарна, як вишневий цвіт навесні, добра, як теплий хліб із печі. Усмішка в неї сяяла, немов ранкове сонце, а душа була чиста, як кринична вода.
Полюбила вона парубка — Юрка. Статний, з густими бровами, голос дзвінкий, наче дзвоник у церкві. Та лихо — гордість у ньому бурлила, мов у казані. Здавалося, світ йому щось винен, і доля має стелитись під ноги.
Незабаром після весілля Олеся завагітніла. Пішли вони до лікаря, і той сказав: «Хлопчик буде». Юрко тоді аж сяяв! Бігав по селу, розповідав усім, що матиме спадкоємця. У шинку випивав, хвалився друзям, що син його стане або олігархом, або хоч мером.
Та доля любить жартувати. Коли прийшов час, Олеся народила дівчинку — ніжну, тиху, як світанковий вітерець. Назвали її Соломією, бо вона була сонячним променем у матеріному житті.
А Юрко? Він навіть не прийшов до пологового. Казав: «Мені син потрібен, а дівчинку — комусь віддайте». Отак і залишилась Олеся сама з дитиною на руках.
Куди йти? Пішла вона до старої хати, де жила тітка Марфа. Добра душа! То чаю нагріє, то пелюшки попрає, то добрим словом підтримає. Бо, діти, знайте: родина — це не ті, хто за кров’ю, а ті, хто в біді не покине.
Жили вони бідно. Олеся працювала не покладаючи рук: удень торгувала на ринку, а вночі прибирала в крамниці. Руки грубі від роботи, спина болить, але серце гріє — адже все заради донечки, яка росла розумною та доброю, з ясними очима й щирою душею.
Минули роки. Соломія вже стала юною дівчиною, допомагала матері й мріяла вчитися. І от якось, повертаючись додому, Олеся побачила біля дороги чорний «БМВ». Коло нього стояв чоловік у дорогому піджаку, з товстим золотим ланцюгом на шиї. Поруч — хлопчик, схожий на нього, як дві краплі води.
Олеся впізнала його одразу — Юрка. Він теж глянув на неї й завмер. А Соломія, тримаючи матір за руку, тихо спитала:
— Мамо, хто це?
Юрко зблід. Він побачив у дівчині себе — ту ж усмішку, ті самі очі. Його дитина… але не його вихованка. І тоді його ніби гром вдарив: він сам відмовився від цього щастя.
Він хотів щось сказати. Може, «пробач», може, «я був дурень». Але слова завмерли на губах. Бо що він міг тепер змінити? Роки не повернеш, а довіру не купиш навіть за всі гроші світу.
Олеся лише міцніше стиснула руку доньки й тихо сказала:
— Не звертай уваги, серденько.
І вони пішли далі. Може, у них і не було багатства, але було найголовніше — любов і підтримка. Бо, діти, знайте: щастя — не в грошах і не в блискучих машинах. Щастя — там, де тебе люблять і чекають.
А Юрко… Він залишився сам із порожнечею. Бо хто не береже любов у час — той потім, хоч у золоті купайся, все одно буде мерзнути.
Отак воно буває. Не відпускай тих, хто вам дорогий, бо втрачене може не повернутись ніколи.
