**Думки про минуле**
Виходила я з магазину, спускалася по східцях, коли біля мене зупинилася червона іномарка. З неї вийшла жінка – вітер підхопив полотнище її сукні, як вітрило, а пасмо волосся закрило обличчя. Вона звичним рухом відкинула його, притиснула спідницю й пройшла повз мене.
— Оленко?! Олю! — гукнула я.
Вона обернулася, шукаючи поглядом, хто її кликав, і зупинилася на мені. Ми мовчки дивилися одна на одну.
— Невпізнала мене? — Я підійшла ближче. — Я Надія, Надія Шевченко.
— Надю… Справді, не впізнала. Живу довго, — сухо відповіла Оля.
— А ти йдеш… — Я відвела її від дверей. — Давай трохи відійдемо, заважаємо. Яка ж ти стала!
Оля снизхільно посміхнулася.
— Ти тут живеш? — запитала вона.
— Ні, працюю. Вийшла в перерві. А ти?
— Слухай, а нащо ми стоїмо? У тебе ж є час? Зайдемо в кав’ярню, поговоримо. Коли ще побачимось?
— Давай, — погодилася я.
Увійшли в маленьку, напівпорожню закусочну. Сілии за столик біля вікна. Оля підкликала офіціантку. Та, жуючи жуйку, неохоче підійшла, кинула нам меню.
— Не треба, — Оля відсунула його. — Два салати, два бісквітні тістечка і чай. Швидше.
Офіціантка пішла, хистко похитуючи вузькими стегнами.
— Ну, як життя? — Оля зручніше влаштувалася на стільці.
— Нормально. Була заміжня, але ненадовго. Дітей нема. Бачу, в тебе все чудово.
— Не скаржуся. — Оля засміялася й показала обручку на пальці.
— А діти є?
Тут принесли замовлення: крихітні тістечка, чашки, глиняний чайничок.
— Слухай, а твої батьки живі? — раптом запитала Оля, коли офіціантка пішла.
— Тато помер кілька років тому, а мама… Мама ще тут, але після його смерті її немов підкосило. — Я покрутила чашку в руках.
Оля налила чаю. Запахло м’ятою.
— Шкода. Мені так подобалася ваша родина. Не те, що моя. Мати була вічно незадоволена, ласкавого слова не діждешся. Не дивно, що тато пішов. А у вас завжди було так тихо, затишно… — Оліні очі заплуталися в спогадах.
Я зітхнула…
***
Ми зі Славком жили в одному під’їзді. Я – на четвертому, він – на третьому. Спочатку разом ходили в садочок, потім в одну школу. У Славка батько пив, лаявся, тоді хлопець біг до нас.
У дев’ятому класі з’явилася нова дівчина. Після розпаду сім’ї вона з матір’ю переїхала в сусідній будинок. Яскрава, гарна Оля одразу прикувала увагу Славка. А я… я ревнувала. Раніше ми ходили до школи разом, а тепер…
— Що? Забув щось? — спитала я, коли він раптом зупинився посеред двору.
— Давай почекаємо.
— На кого? — почала дратуватися я.
У цю мить вийшла Оля. Підбігла, сміючись, дивилася тільки на Славка. Біля неї він змінювався: жартував, був веселим. Оля голосно сміялася, а я мовчазно йшла поруч.
Після школи Славко біг у роздягальню, чекав Олю з її курткою в руках. Вони йшли разом, забувши про мене.
Одного разу ми втрьох пішли в кіно. Коли світло запалило, я побачила, що вони тримаються за руки. Так і йшли додому. Я відстала – вони навіть не помітили. Після того разу з ними більше не ходила.
Після школи я вступила в університет на економічний, Славко – до технікуму, Оля – у швейне училище.
Взимку я захворіла. Дивилася у вікно на засніжене подвір’я, коли раптом побачила Олю – вона йшла до мого під’їзду. Я відчинила двері, чекала… Але кроки затихли на поверсі нижче. Чувся голос Славка: «Нарешті…» Двері замкнулися.
Мене обпалило. Я сіла під вішалкою й заплакала. Значить, Оля приходила до нього, коли батьків не було вдома…
Мати якось розповіла, що бачила матір Славка. Та скаржилася: чоловік ще більше запив, а син зняв квартиру й живе з Олею.
На останньому курсі я вийшла заміж за однокурсника. Жили з його матір’ю. Свекруха втручалася в усе, учила, як доглядати за чоловіком. А Андрій виявився маминим синочком.
— Андрію, навіщо ти на мені одружився? — спитала я одного разу. — Жодна дружина не замінить тобі матір.
Він лише знизав плечима.
— Мама хоче якнайкраще. Звикнеш.
— Не хочу звикати. Живи з нею.
Ми розлучилися швидко.
Славка я бачила лише раз – на похоронах його батька. Поговорити не вдалося.
***
Тепер Оля сиділа навпроти – задоволена, гарна, як завжди. Офіціантка принесла салати. Оля з’їла свій, я відкусила тістечко.
— А Славко? — спитала я.
Оля зупинила виделку.
— Невже досі його любиш?
— Завжди тобі заздрила. У тебе була добра родина, а в мене – лише краса. Я звабила Славка, а він так легко піддався. — Оля замовкла.
— Але ми були різні. ЙНаступного дня Надя вже знала – вона піде до нього, тому що серце, яке любило роками, не дасть їй помилитися знову.
