Валентина Сергіївна стояла біля вікна й дивилася, як мороз малює на шибці візерунки. Мінус тридцять обіцяли. Може, й більше.
Вона прислухалася.
Знизу – голоси. Потім – крик:
– До вечора! Чуєте?! До вечора кота щоб не було!
Петро Іванович. Голова домкому.
Валентина відійшла від вікна, накинула хустку й вийшла на сходовий майданчик. Спустилася на перший поверх. Там уже стояли сусіди – хто в капцях, хто в куртці нарозхрист. Усі мовчки дивилися на Петра Івановича, а він стояв посеред під’їзду, червоний, розпалений, і тикав пальцем у кут.
Там, на батареї, згорнувся рудий кіт.
Худий. З обдертим вухом. Тремтів.
– Отак! – гримнув голова. – Оце ваш приблуда! Шерсть усюди! Сморід! Я за порядок відповідаю, а ви тут притулок влаштували!
– Петре Івановичу, – тихо сказала тітка Зіна з третього поверху, – та він же нікому не заважає.
– Не заважає?! – Петро Іванович розвернувся до неї так різко, що жінка відступила. – А хто скаржився, що шерсть усюди?! А хто казав, що від нього блохи?! Я що, дурня валяю тут?!
Тітка Зіна відвела очі.
Валентина Сергіївна стиснула руки в кулаки.
Вона хотіла щось сказати. Хотіла. Але горло перехопило, і слова застрягли десь усередині.
– Коротше, – відрізав голова, – до шостої вечора – щоб духу його тут не було. Самі не приберете – я викину на вулицю. Зрозуміло?
Він подивився на всіх. Ніхто не відповів.
– Зрозуміло, кажу?!
– Зрозуміло, – буркнув хтось із чоловіків.
Петро Іванович кивнув, грюкнув дверима й пішов.
Сусіди повільно розійшлися, зітхаючи.
А кіт лишився лежати на батареї – руда грудочка, яка навіть не розуміла, що її збираються викинути на мороз.
Валентина Сергіївна піднялася до себе на четвертий поверх. Зачинила двері. Сіла на кухні й втупилася в стіну.
Увечері буде мінус тридцять.
Він же замерзне.
Вона знала це точно.
Бо колись узимку знайшла під під’їздом горобця – маленького, замерзлого, з притиснутими до тіла крильцями. Принесла додому, відігрівала, та пізно було. Занадто пізно.
Валентина встала, підійшла до вікна.
– Господи, – видихнула тихо, – як бути-то.
Валентина знову сіла. Руки тремтіли.
Вона боялася. Боялася скандалу. Боялася, що Петро Іванович почне кричати. Що сусіди відвернуться. Що її назвуть ненормальною.
Але найбільше боялася уявити, як руда грудочка лежить у кучугурі – застигла, з відкритими очима.
Валентина Сергіївна спустилася вниз ближче до вечора.
Кіт так само лежав на батареї. Підняв голову, коли вона підійшла. Подивився – жовтими, настороженими очима.
– Ти чого тут? – пробурмотіла вона. – Тобі нікуди йти?
Кіт мовчав.
Валентина простягла руку – погладила по обдертій спині. Він здригнувся, але не пішов. Замуркотів тихо.
Піднялася назад до себе.
О пів на шосту в під’їзді знову почулися голоси. Валентина визирнула в коридор – двері прочинила, трохи.
Петро Іванович стояв унизу. Поруч – двоє чоловіків із сусіднього під’їзду. Один тримав мішок.
– Ось він, паразит, – сказав голова, киваючи на кота. – Беріть.
Чоловік із мішком ступив уперед.
А тут – як на зло – із квартири вийшла сусідка Зіна. Побачила, зупинилася.
– Ви чого?
– А то не бачиш? – огризнувся Петро Іванович. – Прибираємо, як домовилися.
– Петре Івановичу, може не треба? – тихо сказала тітка Зіна. – Може, хто забере?
– Хто забере?! – заревів він. – Ти?! Чи оті всі, хто в під’їзді живе й мовчить?! Ні! Це я знову розгрібаю!
Тітка Зіна відвела погляд.
– Ось саме, – процідив голова.
Валентина стояла нагорі й слухала. Серце калатало так, що, здавалося, вистрибне.
Унизу чоловік накинув мішок на кота. Той закричав – дико, відчайдушно. Дряпався. Але його все одно запхали всередину й зав’язали.
– От і все, – сказав Петро Іванович. – Несіть до смітника. Сам вибереться, якщо розумний.
Чоловіки понесли мішок до виходу.
Двері грюкнули.
Валентина відпустила ручку дверей. Руки тремтіли. Ноги підкошувалися.
Вона повернулася на кухню. Сіла. Втупилася в стіну.
Але за хвилину – схопилася.
Вхопила пальто. Натягнула валянки. Накинула хустку.
Вибігла на сходи.
Спустилася вниз – так швидко, що мало не впала на повороті.
Розчахнула двері під’їзду.
Валентина побігла до смітника.
Мішок лежав у кучугурі біля сміттєвого бака.
Розв’язала. Руки тремтіли – вузол не піддавався.
Мішок розкрився.
– Живий, – видихнула Валентина. – Живий, слава Богу.
Вона підхопила кота – він був легкий, майже невагомий. Притисла до грудей, укрила полами пальта.
Побігла назад.
У під’їзді – знову голоси.
Петро Іванович стояв біля поштових скриньок. Курив. Побачив її – з котом на руках – і обличчя його перекосило.
– Ти що робиш?! – закричав він.
Валентина зупинилася. Перевела подих.
– Я його до себе забираю, – сказала вона. Голос тремтів, але слова вийшли чіткими.
– Куди забираєш?! – Петро Іванович ступив до неї. – Я сказав – щоб духу його не було!
– Ви сказали – щоб у під’їзді не було, – Валентина підняла підборіддя. – Ось я й забираю. У квартиру. До себе.
– Ти що, збожеволіла зовсім?! – він ткнув пальцем їй у груди.
Валентина піднялася на четвертий поверх.
Зайшла в квартиру. Зачинила двері.
Сіла на підлогу – прямо в пальті, у валянках.
Кіт лежав у неї на колінах. Відкрив одне око – подивився на неї.
– Усе, – прошепотіла Валентина. – Усе. Тепер ти вдома.
Руки тремтіли. Сльози текли по щоках.
Але всередині – вперше за багато років – було тепло й спокійно.
Через тиждень Петро Іванович прийшов до Валентини.
Постукав у двері – неголосно, майже несміливо.
Вона відчинила. Здивувалася.
– Ви? Що сталося?
Він стояв на порозі – без куртки, в старому светрі.
– Можна? – спитав він.
Валентина кивнула. Пропустила.
Петро Іванович пройшов на кухню. Сів. Кіт зістрибнув із підвіконня, обнюхав його черевики й пішов у кімнату.
– Чай? – запропонувала Валентина.
– Не треба.
Він помовчав. Потім зітхнув.
– Я не вибачатися прийшов, – Петро Іванович зітхнув. – Просто хотів сказати. Що ви правильно зробили.
Він встав. Пішов до дверей.
– Петре Івановичу, – гукнула його Валентина.
Він обернувся.
– Чай усе-таки вип’єте?
Він завмер. Потім кивнув.
– Вип’ю.
Вони сиділи на кухні – пили чай, мовчали. Кіт заскочив Валентині на коліна. Замуркотів.
– Як назвали? – спитав голова.
– Рижик, – усміхнулася Валентина. – Просто Рижик.
Петро Іванович кивнув. Допив чай. Встав.
– Ну, я піду.
– Петре Івановичу, – знову гукнула його Валентина. – Якщо що, заходьте. На чай.
Він подивився на неї. Усміхнувся.
– Зайду.
Минув місяць. Потім другий.
Рижик від’ївся. Шерсть заблищала. Вухо загоїлося. Він спав на підвіконні – там, де сонце світило вранці.
Сусіди звикли. Тітка Зіна іноді приносила залишки риби. Ніна – пригощала сметаною. Навіть чоловік із п’ятого поверху одного разу притяг кігтеточку.
– Ось, знайшов на смітнику, – сказав він. – Наче ціла.
Валентина Сергіївна приймала подарунки – і завжди дивувалася.
За вікном падав сніг. Мороз малював візерунки на шибці.
Та в квартирі було тепло.
І на душі – також.
