Щоб уникнути ганьби, вона погодилася жити з горбатим чоловіком… Але коли він прошепотів своє прохання на вухо, вона присіла…
— Василю, це ти, рідний?
— Так, мамо, я! Пробач, що так пізно…
Голос матері, тремтячий від тривоги й втоми, долинув із темної прихожої. Вона стояла в старенькому халаті, з ліхтариком у руці — ніби чекала його все життя.
— Ваську, моє серденько, де ж ти пропадав аж до ночі? Небо чорніє, зорі сяють, як очі вовків у лісі…
— Мамо, ми з Богданом вчилися. Готувалися до іспитів… Я не помітив, як час пішов. Пробач, що не попередив. Ти ж і так мало спиш…
— А може, до дівчини бігав? — раптом примружила очі вона. — Чи не закохався, га?
— Мам, годі тобі! — Василь засміявся, знімаючи чоботи. — Я не з тих, кого дівчата чекають під ворітьми. Та й кому я потрібен — горбатий, з руками, як у мавпи, та з головою, ніби кущ лопуху?
Але в її очах майнув біль. Вона не сказала, що бачить у ньому не потвору, а сина, якого виростила в злиднях, у холоді, самотньому світі.
Василь справді не був красунем. Ріст — ледь метр шістдесят, постава зігнута, руки довгі, майже до колін. Голова — велика, з кучерями, що стирчали, як будяки. У дитинстві його кликали «мавпою», «лісовим чортеням», «дивом з лісу». Але він виріс — і став більшим, ніж просто людина.
Вони з матір’ю, Оленою Михайлівною, приїхали до села, коли йому було лише десять. Втекли з міста — від злиднів, від ганьби: батька забрали, мачуха їх вигнала. Залишилися вдвох. Двоє проти всього світу.
— Не жилець твій Василько, — буркотіла баба Параска, поглядаючи на хилякого хлопця. — Провалиться крізь землю, і сліду не залишиться.
Та Василь не провалився. Він вчепився в життя, як корінь у скелю. Ріс, дихав, працював. А Олена — жінка із серцем із сталі та руками, зіпсованими від печі — пекла хліб на все село. По дванадцять годин щодня, рік за роком, поки сама не зламалася.
Коли вона злягла, більше не підводячись, Василь став і сином, і донькою, і лікарем, і нянькою. Він мив підлогу, варив куліш, читав уголос старі газети. А коли вона померла — тихо, як осінній вітер — він стояв біля труни, стиснувши кулаки, і мовчав. Бо сліз у нього вже не було.
Та люди не забули. Сусіди принесли їжу, дали теплі речі. А потім — несподівано — до нього почали приходити. Спочатку хлопці, які цікавилися радіо. Василь працював у радіовузлі — лагодив приймачі, налаштовував антени, паяв дроти. У нього були золоті руки, хоч і незграбні на вигляд.
Потім з’явилися дівчата. Спочатку — просто посидіти, попити чаю з медом. Потім — затримувалися. Сміялися. Розмовляли.
І одного разу він помітив: одна з них — Соломія — завжди лишалася останньою.
— Тобі не пора додому? — спитав він, коли всі вже пішли.
— Мені нікуди йти, — тихо відповіла вона, опустивши очі. — Мачуха мене ненавидить. Брати — грубі, злі. Батько п’є, а я для них — зайвий клопіт. Живу у подруги, але й там не надовго… А в тебе — тихо. Затишно. Тут я не почуваюся самотньою.
Василь подивився на неї — і вперше зрозумів, що може бути комусь потрібен.
— Живи в мене, — просто сказав він. — Мамина кімната пустує. Ти будеш господинею. А я… я нічого не вимагатиму. Ні слова, ні погляду. Просто будь тут.
Люди заговорили. Шепотілися за спиною:
— Як так? Горбун і така красуня? Це ж смішно!
Та час минав. Соломія прибирала, варила борщ, посміхалася. А Василь — працював, мовчав, піклувався.
І коли вона народила сина, весь світ змінився.
— На кого він схожий? — питали в селі. — На кого?
А хлопчик, Олесь, дивився на Василя і казав: «Тато!»
І Василь, який ніколи не думав, що стане батьком, раптом відчув, як щось тепле розкривається в грудях — немов маленьке сонце.
Він учив Олеся лагодити двері, ловити рибу, читати по складах. А Соломія, дивлячись на них, казала:
— Тобі варто знайти жінку, Василю. Ти ж не один.
— Ти мені як сестра, — відповідав він. — Спочатку тебе заміж віддам. За чесного, доброго. А потім… побачимо.
І такий чоловік знайшовся. Молодий, з сусіднього села. Працьовитий.
Справили весілля. Соломія поїхала.
Та одного разу Василь зустрів її на дорозі і сказав:
— Хочу попросити… Віддай мені Олеся.
— Що? — здивувалася вона. — Навіщо?..
— Я знаю, Соломіє. Коли народжуєш дитину — все в серці міняється. Але Олесь… він же не твій рідний. Ти забудеш про нього. А я… я не зможу.
— Я не віддам його!
— Я не забираю, — тихо відповів Василь. — Приїжджай у гості, коли захочеш. Просто дозволь йому жити зі мною.
Соломія задумалася. Потім покликала сина:
— Олесю! Іди сю







