Щоб уникнути ганьби, вона погодилася жити з горбатим чоловіком… Але коли він прошепотів своє прохання на вухо, вона присіла…
— Вітьку, це ти, рідний?
— Так, мамо, я! Пробач, що так пізно…
Голос матері, тремтячий від тривоги й втоми, долинув із темної сіней. Вона стояла у вицвілому халаті, з ліхтариком у руці — ніби чекала його все життя.
— Вітеньку, моє серденько, де ж ти блукав до ночі? Небо вже чорне, зорі сяють, як вогники у полі…
— Мамочко, ми з Славком вчилися. Підготовка, задачі… Я просто не помітив, як час пішов. Пробач, що не подзвонив. Ти ж і так погано спиш…
— А може, до дівчини бігав? — раптом прижмурилася вона. — Чи не закохався часом, а?
— Мам, годі ж! — засміявся Вітя, знімаючи чоботи. — Хто на мене подивиться? Горбатий, з руками, як у мавпи, та з головою, моб бур’ян…
Але в її очах майнув біль. Вона не сказала, що бачить у ньому не потвору, а сина, якого виростила в злиднях, у холоді, самотньому світі.
Вітя справді був не красень. Зріст ледве сягав метра шістдесяти, зігнутий, з довгими руками, що майже торкалися колін. Голова — велика, з кучерями, що стирчали, немов кульбаби. У дитинстві його дражнили «мавпою», «лісовиком», «диваком». Але він виріс — і став більшим, ніж просто людина.
Вони з мамою, Ганною Іванівною, приїхали до села, коли йому було десять. Втекли з міста — від злиднів, ганьби: батька посадили, мачуха їх вигнала. Залишилися вдвох. Двоє проти всього світу.
— Не жилець твій Вітько, — буркотіла баба Параска, позіхаючи. — Провалиться крізь землю, і сліду не лишиться.
Та Вітя не зник. Він вчепився за життя, як корінь у скелю. Ріс, працював, дихав. А Ганна — жінка з серцем з криці та руками, зім’ятими на фабриці — пекла хліб на всю громаду. По дванадцять годин на добу, рік за роком, доки й сама не впала.
Коли вона злягла, Вітя став і сином, і донькою, і лікарем. Мив підлогу, варив борщ, читав уголос старі газети. А коли вона померла — тихо, як осінній вітер — він стояв біля труни, зціпивши зуби, і мовчав. Бо сліз у нього вже не було.
Люди не забули. Сусіди принесли їжу, дали теплу одежу. А потім — несподівано — почали приходити. Спочатку хлопці, що цікавилися радіо. Вітя працював у радіовузлі — лагодив приймачі, паяв дроти. У нього були золоті руки, хоч і незграбні з виду.
Потім прийшли дівчата. Спочатку — просто на чай. Потім — затримувались. Сміялись. Говорили.
І одного разу він помітив: одна з них — Оксана — завжди лишалась останньою.
— Ти не поспішаєш? — спитав він, коли всі розійшлися.
— Мені нікуди, — тихо відповіла вона, дивлячись у вікно. — Мачуха мене ненавидить. Брати грубі, батько п’є. Живу у подруги, але й там не надовго… А в тебе — спокійно. Тут я не самотня.
Вітя подивився на неї — і вперше зрозумів, що може бути потрібним.
— Живи в мене, — просто сказав він. — Мамина кімната вільна. Ти будеш господинею. А я… нічого не попрошу. Просто будь поруч.
Люди зашепотіли:
— Горбун і така красуня? Це ж смішно!
Але час минав. Оксана прибирала, варила, усміхалась. А Вітя — працював, мовчав, дбав.
І коли вона народила сина, світ перевернувся.
— На кого він схожий? — питали в селі.
А хлопчик, Іванко, дивився на Вітю і казав: «Тато!»
І Вітя, який ніколи не думав, що стане батьком, відчув, як щось тепле розкривається в грудях — ніби маленьке сонце.
Він вчив Іванка лагодити, ловити рибу, читати по складах. А Оксана, дивлячись на них, казала:
— Тобі варто знайти жінку, Вітьку. Ти ж не один.
— Ти мені як сестра, — відповідав він. — Спочатку тебе заміж віддам. За доброго чоловіка. А потім… подивимось.
І такий знайшовся. Молодий, із сусіднього села. Працьовитий.
Справили весілля. Оксана поїхала.
Але одного разу Вітя зустрів її на дорозі і сказав:
— Дозволь, щоб Іванко лишився зі мною.
— Що? — здивувалась вона. — Навіщо?
— Я знаю, Оксанко. Ти матимеш інших дітей. А Іванко… він же не твій рідний. А для мене — він усе.
— Я не віддам його!
— Я не забираю, — тихо відповів Вітя. — Приходь, коли захочеш. Просто дозволь йому бути зі мною.
Оксана задумалась. Потім покликала сина:
— Іванку! Іди сюди! Скажи, з ким хочеш жити — зі мною чи з татом?
Хлопчик підбіг, очі світилися:
— А не можна, як раніше? Щоб і мама, і тато були разом?
— Ні, — сумно сказала Оксана.
— Тоді я з татом! — вигукнув Іванко. — А ти, мамо, приходи до нас!
Так воно й сталося.
Але одного разу Оксана знову прийшла:
— Нас переводять у Київ. Я забираю Іванка.
Хлопчик заревів,
