Знову Олеся прокинулася від гучної лайки на кухні, сварилися, як завжди, мама та тато, ще й їхні друзі, що завітали ввечері. У свої дев’ять років дівчинка нічого доброго в житті не бачила. Вона думала, що буває таке життя, де батьки люблять своїх дітей, а ось вона не знає, що це таке.
Натягнувши своє старе, давно не пранe плаття, Олеся непомітно прокралася повз кухню, боячись, що її помітять. Але батькам було не до неї. На підлозі валялися порожні пляшки, всі за столом були п’яні.
— Швидше втекти, не хочеться чути цю лайку, — думала Олеся.
Вона вибігла у двір і сховалася за старою лазнею — це було її місце. Тут тихо, і не чути криків батьків. Вона часто, обхопивши руками коліна й згорнувшись у клубочок, сиділа тут.
Дуже хотілося їсти, вона навіть заплакала, розмазуючи сльози по обличчю. Скільки себе пам’ятала Олеся, її батьки завжди пили. Сварки, крики, пляшки, биття посуду й навіть бійки — ось і все, що вона бачила.
Зараз літо, тепло, і вона тікає з дому, а коли холодно, приходила зі школи, сідала за уроки й, якщо чула скандал, ховалася в кутку своєї маленької кімнатки за спинкою ліжка. Перечікувала, поки затихне галас. Вона боялася, бо могла потрапити під гарячу руку. Батько іноді піднімав на неї руку.
Час минав, а в її житті нічого не змінювалося. Їжі вдома завжди було мало. Олеся звикла їсти мало, була дуже худинькою. Особливо важко стало цього літа. Якщо раніше вона ще бачила матір іноді тверезою й розмовляла з нею, то зараз все було погано.
Бабусь і дідусів у Олесі не було. Її батько був із дитбудинку, а бабуся померла, коли Олеся щойно народилася. Сусіди жаліли, дівчатка в школі ділилися з нею пиріжками, не чіпали.
Сьогодні теж сиділа на своєму місці за лазнею, схлипувала й мріяла:
— Може, скоро мама з татом не будуть сваритися. Як я хочу, щоб настало завтра, і щоб воно було іншим, щоб стало краще.
Заспокоївшись, Олеся підняла голову й побачила, що на сусідській груші за парканом дозріли груші. Вони були невеликі, але деякі з одного боку рожеві. Вона дивилася на них, зачарована, дуже хотілося їсти.
— Ось би зірвати грушу й з’їсти. Цікаво, якщо я залізу до них у сад, мене побачать? А якщо спіймають, скажуть, що я злодійка.
Довго думала Олеся, крізь дерева вона бачила двоповерховий будинок, правда, старий, і навіть знала, що там живе літня жінка. Бачила її кілька разів, коли та виходила з калітки.
— Цікаво, вона одна живе в такому великому будинку?
Олесі здавалося, що будинок великий, бо сама вона була маленькою. Будинок із мансардою, і жила тут Надія Степанівна, цього року їй виповнилося п’ятдесят вісім. На вигляд сувора, і робота наклала відбиток на її зовнішність. Вона все життя працювала у міліції.
Спокуса виявилася сильнішою, і Олеся, оглянувши старий дерев’яний паркан, побачила зіпсовану й відпалу дошку. У цю дірку вона могла пролізти на сусідську ділянку. Спочатку просунула голову, потім і сама пролізла й опинилася по той бік свого двору.
Олеся озирнулася, підійшла до дерева, і на її обличчі з’явилася усмішка. Вона побачила під деревом упалі груші, які, мабуть, дозріли й відпали. Швидко схопивши одну, вона вгризлася зубами. Здавалося, нічого смачнішого вона не їла. Не помітила, як уже доїдала третю, збираючи їх із землі.
Дівчинка так захопилася, що не помітила, як до неї підійшла господиня саду. Це була Надія Степанівна, статна, з темним коротким волоссям. Сама в темних штанах і вишневій футболці.
Господиня бачила дівчинку не вперше, знала, що батьки часто п’ють, сварНадія Степанівна мовчки подивилася на Олесю, а потім тихо сказала: “Ходи, донечко, я нагодую тебе, а потім поговоримо про те, як змінити твоє завтра на краще.”
