Коли ми з Дмитром одружилися, перше й, як мені тоді здавалося, розумне рішення — жити окремо від батьків. Він працював інженером у гарній приватній компанії, а я вклала свою частку від продажу бабусиної квартири в іпотеку. Ми почали будувати своє гніздечко, мріючи про тишу, затишок і власну родину. Та хто ж міг подумати, що в ці стіни разом із нами вселиться його мати…
Фізично вона не жила з нами. Але відчуття, ніби вона у кожній розетці, у кожній шафі, у кожній ложці. Жодне рішення, жодна покупка, жодна подія не обходиться без її активної участі — чи то вибір чайника, штор або навіть звичайного килимка для ванни.
Варто лише згадати, що треба змінити занавіски — свекруха тут як тут, з папками, каталогами та повним набором порад. На свята вона складає сценарії, наче ми беремо участь у конкурсі художньої самодіяльності. Одного разу ми з друзями запланували зустріти Новий рік у будиночку за містом. Усе було оплачено, закуплено продукти, замовано трансфер. Але вона влаштувала такий спектакль, що Станіславський би схопився за голову. Сльози, докори, зойки: «У таку ніч — і покинути матір!» Нарешті ми лишилися вдома, гроші пропали, а вона весь вечір критикувала артистів по телевізору, сидячи у кріслі з виглядом імператриці.
Коли я нарешті завагітніла, ми з Дмитром вирішили переробити гостеву кімнату на дитячу. І лише згадали про це в розмові… Наступного ранку вона вже стояла на порозі з двома робітниками та рулонами шпалер під пахвою. Я навіть слова не встигла вставити — почався ремонт. За її планом. За її кольорами. За її баченням. А я стояла осторонь у своєму ж домі й відчувала себе чужою.
Я сто разів казала чоловікові, що мені важко. Що я не почуваюся господинею. Що хочу сама вибирати — від шпалер до губки для посуду. Але у відповідь чула одне й те саме: «Мама просто хоче допомогти. У неї добрий смак. Вона робить усе з любові». А моя любов? Мої бажання? Мій смак? Чи все це нівелюється лише тому, що я не народила «такого чудового сина»?
Ось і апогей. Вона прийшла й урочисто оголосила: «Ми з Дмитром їдемо у відпустку. До Туреччини. Мені треба відновити сили, адже я все тягну на собі». Я стояла з животом на сьомому місяці, і в мене не було слів. Жодного. Чоловік пробурмотів, що не може її одну відпустити. А я сказала прямо: якщо він поїде з нею, може одразу забути, що в нього є дружина.
Результат? Вона вдерлася в дім із криками, що я їй заздрю. Що вона народила й виховала мені чоловіка, а я невдячна. Що не можу поїхати, бо «сама пузо наїла», і тепер заважаю їй хоч трішки відпочити від «цієї невдячної життя». І взагалі, вона все для нас робить, а ми…
Я вже не знаю, що правильно, а що ні. Я втомилася жити утрьох, коли у шлюбі лише двоє. Я не хочу воювати, але й миритися з цим неможливо. Я відчуваю, як втрачаю саму себе — як жінку, як дружину, як майбутню матір. Мені страшно, що коли з’явиться дитина, вона обиратиме не лише підгузки, а й ім’я, школу, і навіть з ким йому дружити.
Дівчата, може, підкажете, як вижити поряд із такою «золотою» свекрухою? Чи це безнадійно, і треба просто змиритися, що тепер вона буде зі мною до кінця моїх днів — як тінь, як фон, як голос за кадром, який завжди голосніший за мій?
Пишіть. Я більше не знаю, як боротися з цим безумством…
