Тато жінки почав приходити до нас кожного дня. Я не проти гостей, але він з’їдає все, що в нас є: пробував поговорити з дружиною, але це марно.
Півроку тому ми з Соломією, моєю дружиною, ухвалили важке, але неминуче рішення — переїхати в інше місто. До того ми жили на околиці Житомира, працювали разом на фабриці, і в принципі все було непогано. Не розкошували, але й не голодували. Розуміли одне одного без слів. Не було сварок, не було претензій. Але все змінилося в один момент, коли на фабриці почали скорочувати. Спочатку звільнили Соломію, потім і мене.
Заощаджень майже не було — двоє дітей, кредити, і все, що заробляли, йшло на їжу та комуналку. Здавалося, що все руйнується. І саме тоді руку допомоги простягнув її батько — мій тесть. Він жив в іншому місті, у Черкасах, і здавав свою однокімнатну квартиру на околиці. Квартира була не в ідеальному стані, потребувала ремонту, але хоч була дах над головою.
Ми переїхали туди — я був йому щиро вдячний. Цей жест тоді здавався порятунком. Перший місяць був пеклом: грошей майже не було, з останніх сил годували дітей, оплачували рахунки. Шукав роботу — безрезультатно. Руки опускалися, але я тримався. Соломія займалася домом і дітьми, а я намагався щось знайти, щоб не зійти з глузду.
Коли я отримав перший аванс на новій роботі, ледь не розплакався. Знову почав дихати. Працював до ночі. Повертався додому пізно, але з відчуттям, що виповзаємо. Частину грошей став віддавати тестю — за комуналку і просто на знак подяки. Думав, все налагоджується. Але виявилось — це тільки початок.
Тесть почав приїжджати. Часто. Спочатку просто «заскочити на хвилинку», потім «пообідати з онуками», а далі — щодня. І, на жаль, не щоб допомогти. Не щоб постирати, полагодити, посидіти з дітьми. Він сідав на кухні, вмикав телевізор і їв. Усе. Що. Було.
Соломія готувала — і сніданок, і обід, і вечерю. А я, повертаючись додому, знаходив лише порожній казан. Почав помічати, що з холодильника зникають продукти. Я мовчав. Терпів. Але в один момент вона сама почала скаржитися: втомилася. Каже, готує зранку до вечора, а їжа — зникає. А я дивлюся на неї й думаю: ну, дітей у нас двоє… нащо нам третій, дорослий?
Я наважився. Поговорив із тестем. Без крику, спокійно. Пояснив, що ми все розуміємо, що вдячні йому за житло, що він — частина родини, але… у нас теж непросто. Він кивнув, сказав, що все розуміє. І наче на час відстав. Почав приносити з собою пиріжки, одного разу навіть приніс курку. Але через пару тижній це його «старання» зникло. Він знову повернувся до звичного режиму — яблуко онукам, а сам — до нашої вечері.
Я знову поговорив із Соломією. Але вона лише знизала плечима: «Тато ж нам допоміг… це його квартира… він просто любить дітей». Усе. Аргументи скінчилися. А в мене — нерви. Я працюю зранку до ночі, економлю на собі, ходжу в дірявих черевиках і доношую стару куртку. А в цьому всьому — людина, яка приходить і спустошує холодильник, наче живе тут.
У мене немає підтримки. Мої батьки далеко, у друзів своїх проблем по горло. Тесть нічого не помічає, дружина — наче не хоче помічати. І я не знаю, що робити. Так, він допоміг. Але скільки ще це триватиме? Я втомився. Я більше не відчуваю, що в мене є дім.
А поки ми тут. Фабрика, на якій ми колись працювали, остаточно збанкрутувала. Колеги розлетілися, ніхто не повертається. Ми на межі. І я відчуваю, як з кожним днем цей дім, де все почалося з надії, стає все більше схожий на клітку.
