**Щоденник**
Після смерті батька Оля з чоловіком вирішили продати будинок у селі. Оля чекала дитину, і гроші були потрібні, щоб купити більшу квартиру.
Стояло тепле вересневе сонце. Оля дивилася на село і не впізнавала його. За рік поросли високі паркани, на місці старих халуп з’явилися нові будинки з яскравими дахами. Лише їхня хатина залишилася такою ж, як завжди.
Тарас зупинив «Ланос» перед ганком. Оля вийшла з авто й потягнулася. Тиша, і від чистого повітря аж голова закрутилась. Вона відчинила двері, зайшла всередину. Будинок здавався тепер меншим, ніж вона пам’ятала.
Цілий рік у ньому ніхто не жив. Після смерті мами батько приїжджав сюди один. Ділянка велика, але він нічого не садив, ходив у ліс, на риболовлю. І минулого року він рвався сюди, хоч уже сильно хворів. Казав, що тут дихається легше, що повітря лікує.
На початку травня вони привезли його сюди. Тільки тоді Оля зрозуміла, як він постарів. Він не зміг би жити тут сам. Тому вона умовила його повернутися до міста. За місяць він зляг, а в кінці вересня помер.
Вони з Тарасом — містяни, не будуть часто сюди їздити. Далеко від міста, да й відпочивали завжди на морі. А без догляду будинок занепаде. Він уже виглядав закинутим. Тому й вирішили продати, поки ще міцний. Якщо з віком занудиться за тишею та селом — куплять хатинку ближче.
Сльози навернулися на очі від навали спогадів. Цей дім залишився їй у спадок від бабусі й діда. Спочатку померла мати, потім, один за одним, бабуся й дід, а минулого року — батько.
Оля зупинилася перед портретом молодої дівчини на стіні. Тарас заніс сумку з речами, підійшов до неї, обійняв ззаду.
— А я не бачив у тебе такого фото. Скільки тобі тут? — запитав він, розглядаючи знімок.
— Це не я, це мама. Їй років шістнадцять-сімнадцять, ще вчилася в школі.
— Ти дуже на неї схожа. Я подумав, що це ти. — Він заглянув їй у вічі. — Давай відро, схожу по воду, а ти вкип’ятиш на чай.
Оля всхлипнула й пішла на кухню. Повернулася з цинковим відром.
— Воно перевернуте стояло. Але сполосни. Колонка через два будинки, — сказала вона, подаючи його чоловікові.
— Та я пам’ятаю. — Тарас вийшов із хати, поскрипуючи порожнім відром.
Оля повернулася на кухню, ввімкнула плитку, але та не спрацювала. «Пробки викручені», — згадала вона. Вони лежали на полиці під лічильником. Вона вкрутила їх, торкнулася долонею — металевий диск грівся.
Оля озирнулася. Нічого вона не візьме звідси, хіба що мамине фото. Треба зайти до сусідів, запропонувати речі.
Після чаю Оля зайшла до тітки Ганни. Високий паркан їхні доми не розділяв.
— Продаватимете? — запитала сусідка.
— Так, — кивнула Оля.
— Зайду, подивлюся, хоч і свого добра повно. Сусідам сказати?
— Звісно, — Оля посміхнулась.
Повернувшись, вона побачила, як Тарас вибирає, що спалити. Все одно треба топить піч — у будинку сиро. Він зайнявся піччю, а Оля вирішила піднятися на горище.
— Може, краще я? — запитав чоловік, відриваючись від паперів.
— Ні, я сама.
Колись Оля боялася лізти на горище. Вночі здавалося, ніби хтось ходить зверху. Батько казав, що це кіт або будинок скрипить, остигаючи. Але вона все одно накривалася ковдрою і так засинала.
Сонце пробивалося через маленьке віконце, а пилинки танцювали в його промінні.
— І нічого тут страшного, — промовила вголос Оля.
Тіні в кутках, ніби, злякалися. Вона обережно обходила павутину, натягнуту між мотузками, на яких бабуся сушила білизну. Оля відкрила одну з коробок — там лежали ялинкові іграшки. «Отакої, — здивувалася вона, — бабуся з дідом ставили ялинку». Вона ніколи не була тут узимку.
В іншій коробці лежали іграшки. Оля їх не пам’ятала. В куті стояла прялка. Нічого корисного. Вона вже хотіла йти, коли помітила край зошита, що стирчав із-за дошки під самим дахом.
Оля потягнула за нього й дістала зошит. Жовті, склеєні від часу сторінки. Під датами були записи. Це був щоденник. Мамин щоденник.
Читати чуже — негарно. Але мами вже немає, а її думки залишилися. А з іншого боку — для чого ведуть щоденники? Щоб хтось колись їх прочитав. Чому ж мама сховала його тут?
Оля сіла на перевернуте відро й почала перегортати. Деякі записи були довгі, інші — на кілька рядків. Вона відкрила навмання.
*21.06.1988. Вчора приїхав Василь. Яким же гарним він став! Сьогодні зустрілися біля річки. Він уже плавав, коли я прийшла. Побачив мене, виліз. Вищий за мене на дві голови. Поруч із ним я відчула себе маленькою…*
*23.06. Сказав, що я гарна, і так дивився, що аж потеплішало. Думаю тільки про нього…*
Оля закрила щоденник, відчуваючи, як у грудях щось стиснулося, і зрозуміла, що деякі таємниці краще залишати в минулому.
