Щодня після школи Тарас ішов брукованими вуличками, з ранком на одному плечі та дикою квіткою, обережно затиснутою у пальцях.
**Квітка, що не вяла**
Вулиці Бережана завжди пахли свіжим хлібом та дощем. Маленьке містечко, де всі знали одне одного, а плітки розносились швидше за вітер. Серед цих вуличок хлопчик років дванадцяти щодня йшов із квіткою в руці. Його звали Тарас Шевченко худий хлопчина з задумливим поглядом і неспішною ходою.
Його шлях завжди був один до будинку для літніх «Осінній Світанок», старого будинку кремового кольору з великими вікнами та садом, повним бузку. Жодного дня він не пропускав, щоб не зайти через іржаві ворота після школи.
Він увічливо вітав усіх: пані Марію, що вишивала на лавці біля входу; пана Івана, який завжди просив у нього цукерку; і персонал, що дивився на нього з теплотою. Вони знали Тарас приходив не через обовязок, а через щось більше.
Другий поверх, кінець коридору, кімната 214. Там його чекала пані Олена Коваленко літня жінка з сивиною, як сніг, і поглядом, то згаслим, то ясним.
Добрий день, пані Олено, казав він, ставлячи рюкзак на стілець. Ось ваша улюблена квітка.
А ти хто, дитинко? майже завжди питала вона мяко посміхаючись.
Просто друг, відповідав він.
Пані Олена колись викладала літературу жінка з характером і благородством. Але Альцгеймер поступово забирав її спогади. Для неї дні зливались, а обличчя плутались. Але коли Тарас був поруч, у її очах зявлявся блиск.
Місяцями він читав їй вірші Шевченка та Лесі Українки. Інколи фарбував їй нігті персиковим лаком, заплітав коси, ніби вона його онука. Вона сміялась, плакала тихо, коли щось торкалось душі, або приймала його за коханого з минулого.
Персонал казав, що в Тараса стара душа в молодому тілі. Він приходив не заради оцінок чи доброти а тому що хотів.
У цього хлопця велике серце, казала медсестра Ганна, найстарша в будинку.
**Таємниця, яку ніхто не знав**
За весь час відвідин Тарас ніколи не казав, що він не просто «друг» для пані Олени. Він був її онуком. Єдиним.
Історія була сумна: коли Олена почала забувати, її син, батько Тараса, відвіз її сюди. Спочатку навідувався, але потім рідше а потиму зовсім перестав. Казав йому занадто боляче бачити її такою. Але Тарас не міг уявити, щоб залишити її саму.
Вдома батько уникав розмов про неї. Вона вже не та жінка, казав холодно. Краще їй там.
Але для Тараса вона залишалась бабусею. Навіть якщо не памятала його імені, навіть якщо кликала його «Олексієм» чи «Петром» він знав, що десь у її серці залишилось кохання.
**Зізнання**
Одного зимового дня, коли він заплітав їй косу біля вікна, Олена раптом подивилась на нього уважно.
У тебе очі, як у мого сина, прошепотіла вона.
Тарас усміхнувся.
Може, доля позичила мені їх.
Вона понизила голос, ніби ділилась таємницею.
Мій син пішов, коли я почала забувати сказав, що я вже не його мати.
Тарасу було боляче, але він не заперечував. Стиснув її руку.
Іноді, коли йде память, йдуть і люди. Але не всі забувають.
Вона подивилась на нього, ніби ці слова дали їй спокій, а потім знову поринула у свої думки.
**Останнє літо**
Того року Олена слабшала. Дні, коли вона була при памяті, траплялись рідко. Тарас продовжував приходити, навіть якщо вона спала читав їй або лишав квіти на столі.
Одного дня лікар поговорив з ним.
Сину, твоя бабуся дуже слабка. Можливо, не переживе зиму.
Тарас похилив голову, але не заплакав. Він знав, що цей день настане.
В останній її день народження він приніс цілий букет польових квітів. Кімната наповнилась ароматом лісу. Вона подивилась на нього і раптом, із рідкісною ясністю, промовила:
Дякую, що не забував мене.
Це був останній день, коли вони говорили.
**Прощання**
Олена пішла у спокійну ранкову годину. На її тумбочці лишилась квітка вяла, але не розсипалась, ніби трималась, доки вона не пішла.
Похорон був скромним. Прийшли лише колишні колеги, персонал і Тарас. Батько зявився в останню мить, похмурий, без сліз.
Медсестра Ганна підійшла до нього.
Сину, чому ти ніколи не переставав приходити?
Тарас подивився на неї червоними від сліз очима.
Бо вона була моєю бабусею. Всі кинули її, коли вона захворіла. А я ні. Навіть якщо вона не памятала, хто я.
Батько, почувши це, опустив голову. Не сказав нічого, але після похорону поклав руку на плече сина.
Ти зробив те, на що я не зміг, прошепотів. Дякую.
**Остання сторінка**
Роки минули. Тарас виріс, закінчив університет, став письменником. Його пер
