Кожен день зі свекрухою: як вона перетворила моє життя на пекло
Жодного дня без свекрухи і моє життя стало справжнім кошмаром.
Коли ми з Олегом одружилися, перше і, здавалося тоді, найрозумніше рішення жити подалі від батьків. Він працював інженером у престижній приватній фірмі, а я вклала гроші від продажу бабусиної квартири в іпотеку. Ми почали будувати своє гніздечко, мріючи про спокій, затишок і маленьку родину. Та хто б міг подумати, що його мати поселиться тут разом із нами
Фізично вона не жила під нашим дахом. Але її відчували скрізь: у кожній розетці, шафі, навіть у ложці. Жодне рішення чи то купити чайник, штори чи навіть килимок у ванну не обходилося без її втручання.
Якщо я наважувалася згадати про нові занавіски, вона тут же зявлялася з арсеналом: папками, каталогами та нескінченними порадами. На свята вона писала сценарії, ніби ми готувалися до аматорського театру. Одного разу ми планували зустріти Новий рік у гірському будиночку з друзями. Все було замовлено, продукти куплені, транспорт організований. Але вона влаштувала такий виступ, що й Станіславський схопився б за голову. Сльози, докори, стогін: «Така особлива ніч, а ви кидаєте свою матір!» Підсумок? Ми залишилися вдома, гроші на вітер, а вона, немов імператриця, сиділа в кріслі й критикувала артистів по телевізору.
Коли я нарешті завагітніла, ми з Олегом захотіли переробити кімнату для гостей у дитячу. Лише заговорили про це Наступного ранку вона вже стояла на порозі з двома робітниками та рулонами шпалер під пахвою. Я навіть не встигла розкрити рота ремонт уже почався. За її планом. В її кольорах. За її баченням. А я стояла серед власного дому, наче чужа.
Я сотні разів казала чоловікові, що це занадто, що я більше не почуваюся тут господарем, що хочу сама обирати речі від шпалер до ганчірки. Але він завжди відповідав одне: «Мама просто хоче допомогти. У неї гарний смак. Вона робить це з любові.» А моя любов? Мої бажання? Мій смак? Невже вони нічого не варті лише тому, що я не народила «такого чудового сина»?
А потім апогей. Вона прийшла одного дня й тріумфально оголосила: «Ми з Олегом їдемо у відпустку. До Греції. Мені потрібно відпочити, я все на собі тягну.» Я стояла на сьомому місяці вагітності, без голосу. Без слів. Чоловік щось бурмотів, що не може її відпустити одну. Тоді я сказала рішуче: якщо він поїде з нею, може забути, що має дружину.
Чим усе закінчилося? Вона вдерлася до нас з криками, що я ревную. Що вона народила мого чоловіка, виховала його, а я невдячна. Що я не можу поїхати через «великий живіт», а тепер заважаю їй трохи перепочити після «такого невдячного життя». Коротше, вона все для нас робить, а ми
Я вже не розумію, що правильно, а що ні. Я виснажена життям утрьох у шлюбі на двох. Я не хочу війни, але й терпіти це не можу. Я відчуваю, як зникаю як жінка, дружина, майбутня мати. Боюся, що коли зявиться дитина, вона обиратиме не лише підгузки, а й імя, школу, друзів
Дівчата, може, порадите, як вижити зі свекрухою, що лізе у все? Чи це марно, і мені лише змиритися, знаючи, що вона буде тут аж до кінця як тінь, як голос за кадром, завжди голосніший за мій?
Скажіть усе. Я вже не знаю, як боротися з цим цирком.
