Щойно досягла повноліття, відразу вийшла заміж. Саме так вийшла. Це слово найточніше описує мій несподіваний крок: і для мене, і для всіх довкола. Але що зроблено те зроблено. Починалося нове життя, незнайоме й трохи лячне, де, зокрема, чекало знайомство з родиною мого молодого чоловіка. Він був розгублений не менше за мене обоє ми ніби випали з батьківського гнізда, ще не навчившись вправно триматися на крилах життя.
Одного ранку, коли тітка Ганна, як завжди, годувала мене сніданком, підкладаючи смаколики і вмовляючи поїсти ще, до хати завітала сусідка баба Марія. Поглянувши на це годування, вона сумно мовила:
Бавлена ти дівка, лиха не знала! Ось побачиш, невісткою станеш свекруха тобі кров попсує.
Та не страши дитини! спинила її моя тітка Ганна.
І справді, я тоді ще не знала скривджень. Наша сімя була дивовижною: бабуся та три доньки наймолодша, Євгенія, була моєю мамою, а я улюбленицею старшої сестри Ганни. Чоловіків не було війна всіх забрала. Жили ми приязно, діти не відчували браку любові й турботи, навіть занадто, можливо.
Я, як найменша, взагалі була розбалувана. Скривд не знала, бабуся мала рацію. Але ось слово «свекруха» вперше залоскотало вухо воно здалося мені злим, різким, чужим. «Свекруха» грізно і недоброзичливо, як обіцянка майбутніх напастей. Так я його й запамятала до першої зустрічі.
А зустріч принесла полегшення. Свекруха виявилася милою, високою жінкою з гарною фігурою, привітно сказала: «Заходь, доцю» й усміхнулася. Нічого грізного: метушилася, частувала нас, а потім провела на двір, показала свій невеликий город рівненькі густі грядки, де вже зеленіли сходи. А ще похвалилася поросятком, що завиграшки хрюкнуло, побачивши хазяйку.
Борька, Борька, зараз покормлю, ти у мене славний! лагідно казала вона поросяті, і мені зробилося радісно, наче це мене похвалили.
Цей город, Борька все знайоме з дитинства, довірене, адже у нас поросят теж чомусь завжди називали Борькою і говорили до них лагідно. Все це заспокоювало мене, ставало близьким.
Вранці наші чоловіки йшли на роботу на будівництво, а ми залишалися господарювати. Та все одно висіло те колюче слово «свекруха». Ставати якось по-іншому до неї звертатися ставало необхідно. І от, коли вона похвалила моє ім’я, я розповіла їй про Теклю Київську, і вона всміхнуто відповіла: «А давай ти мене так і кличеш Текля. Я ж так само Текля Текля Іванівна. Подобається тобі це імя?»
Так свекруха вирішила мою проблему, і я стала звертатися до неї Текля Іванівна. З часом усе налагоджувалося: завжди усміхнена, моторна, вона легко й непомітно поралась по господарству. Вставала я а сніданок на столі вже пахне, підлога блищить, город прополотий, Борька ситий. Сідали на ґанку і розмовляли вона сміялася, згадуючи, як у війну дісталося їй гіркого з трьома хлопцями. Працювала на лісозаготівлі за трудовою повинністю, дітлахи загубили хлібні картки, і начальник, добрий чоловік, царство йому небесне, взяв її до магазину прибирати й дозволив збирати хлібні крихти з лотків так допоміг дітям, особливо найменшому мому чоловіку, бо той був слабким.
Яскраві образи цих історій оживали у моїй уяві. Життя розширювалось, набирало барв, все було добре і спокійно… до одного випадку.
Якось вранці Текля Іванівна розбудила мене:
Доню, баби зібрались по ягоди в ліс, і я хочу піти з ними, трохи назбираю вам. А ти зможеш нагодувати Борьку? Я вже приготувала йому все у відерці. Добре?
Звісно зможу, не переймайтеся, нагодую, відказала я, залишившись удома сама.
Дуже швидко Борька нагадав про себе голосним рохканням. Я взяла відерце із сніданком і попрямувала до його загорожі. Думала: нічого складного відчинити дверцята, зайти всередину і вилити їжу в корито. Але марно так думати.
Ледве я відчинила дверцята, як Борька із шаленою силою вискочив, вибив відро з рук і помчав у город, просто серед грядок. Відчувши волю, він носився між зеленою розсадою, качався й кричав від щастя. А я стояла, закамяніла не знаючи, що робити! Щось треба вдіяти, щоб припинити це варварство і врятувати довгі години свекрушиного старання. І враз усвідомила: такого мені не пробачать, адже надії на добре знайомство руйнуються, нині настав той день, коли свекруха мені справді «кров попсує». Та, розуміючи це, все одно кинулася рятувати грядки.
Я гналася за Борькою по залитим ранковою росою борозенкам, раз-у-раз ловила його за брудного, неповороткого бочища, але він, відчуваючи волю, вислизав і миттю тікав. Треба було поміняти тактику: вирішила заманити хлібом. Побігла у дім, взяла окраєць хліба і стала манити Борьку. Через якийсь час голод учинив своє: Борька підходив і вибирав шматок із рук, поволі наближалися ми до хліва. Та-но стали біля дверей, як він, здогадавшись, рвонув назад і з новою силою влаштував безлад: перевернув навіть маленьку тепличку з рядками молодих помідорів. Моє серце розривалося! Я ридала від розпачу і безсилля город зруйнований, Борька суцільне лихо, сподівань вже ніяких…
Зненацька він стомився, сів прямо на грядці й почав хрюкати із задоволенням. Мабуть, від розпачу я пригадала, як ми малих поросят гладили по животу. Тепер він не вважав мене противником, підпустив близько. Я обережно поклала його на бік і почала чесати йому пузо. Від розкоші Борька причмокував від щастя, заплющив очі, а я міняла руки вони вже геть утомились. Сонце пекло немилосердно, у горлі пересохло, а довкола знищений город, щасливе порося й нещаслива я: двоє у своєму царстві руїни.
Раптом грюкнула хвіртка, кинулася до нас Текля Іванівна:
Ой же ж паразит! Та ти дівчину замучив! закричала вона, схопила Борьку за ногу, закинула через плечі в хлів і зачинила двері.
Я піднялась із землі й почувала мурашки по всьому тілу. Свекруха допомогла стати, відвела від грядки:
Зачекай, моя бідолашна, я тебе зараз відмию! принесла відро з водою, яку вранці з колонки наносила, і стала обливати мої забруднені ноги, руки, лице. З мене змивалася чорна вода впереміш із сльозами, і, здається, разом із нею стікало, тануло в моєму серці те страшне, жорстке слово СВЕКРУХА остаточно і назавжди.
Від полегшення й радості вирвалося в мене: «Ой, матінко моя!» Вона засміялася, обійняла і провела в дім пригощати лісовою ягодою.
Про зіпсований город розмова була короткою вона лише махнула рукою:
Та яке там грядки, пусте, все поправимо: зелене знову виросте, нам же багато й не треба. А помідорчики відростуть, сама побачиш. Ну й що з того поросяти, побігав і досить. Ти ж відпочинь, поки наші чоловіки не повернулися, а я обід швиденько зварю.
І звідки тільки стільки мудрості, сили й доброти в цій жінці після такої долі й життя? Хто обдарував її здатністю до співчуття? Не знаю. Але тепер знаю, як і чому виростають сильні, порядні, добрі сини, яких ці матері віддають нам, приймакуванням, інколи несправедливо названим гострим «свекруха».
