Голос під серцем
Коли Дмитро повернувся у свій маленький городок на Волині після шістнадцяти років відсутності, ніхто про це не знав. Ні матір, ні сестра, ні давній друг, з яким колись ділив цигарки, ховаючи їх за батареєю у під’їзді. Жодного дзвінка, жодного повідомлення, жодної натяки на повернення. Він просто купив квиток, вийшов з поїзда на вітряному вокзалі, вдихнув холодне повітря, що пахло сосновим димом, мокрою бруківкою і далеким дитинством, і зрозумів: час настав. У грудях щось стиснулося, ніби хтось всередині прошепотів: «Ти тут».
Він не йшов додому. Його шлях лежав до покинутої школи на околиці, де тепер чорніли порожні вікна, а стіни, вкриті тріщинами, зберігали відлуння минулого. Школа була наполовину зруйнована, але праве крило ще стояло — з облупленим тинком, розбитими шибками і знайомими щілинами у стінах, де колись ховалися хлопчачі секрети. Ці стіни пам’ятали дзвінки, тупіт ніг, перші зізнання і страх, що зціплював горло. У колишньому актовому залі залишилося щось, що зробило його безмовним — невловиме, але важке, як тінь, що в’їлася в кістки.
Шістнадцять років тому, у сирий жовтневий день, Дмитро замовк. Спочатку його відповіді стали коротшими, голос — тихішим. Потім зникли «привіт» і «бувай». А потім настав день, коли він повернувся додому і не промовив ні слова. Мати кликала на вечерю, батько бурчав про оцінки, а він дивився у підлогу і мовчав. Батьки вирішили: перехідний вік, стрес. Лікарі твердили: психосоматика. Психологи радили: дайте час. Але час повз, а слова не поверталися. Лише татуювання — перше, болюче, як удар, — заговорило за нього.
Йому було двадцять. Він пішов з дому, брався за будь-яку роботу: розвозив посилки, чистив казани, ночував у сирих підвалах і дешевих кімнатах. Міста змінювалися, як сторінки в книзі, яку він не дочитав, — чужі вулиці, холодні вітри, зношені черевики і голоси, які він пропускав повз вуха. А потім у одній темній тату-студії він глянув у дзеркало, на своє обличчя — виснажене, але все ж живе, і хрипко сказав майстру: «Тут, під ребрами. Напиши: „Я не забув“». Це були перші слова за п’ять років — обірвані, ледве живі, але його.
Він зробив ще вісім татуювань. Кожне — за одну мовчанку, за одну рану, за одну нерозказану правду. За страх розкрити рота. За ніч, коли не наважився набрати номер. За ім’я, яке так і не зірвалося з губ. Люди запитували, чому він так рідко говорить. Він відповідав, що все важливе — у нього під шкірою. І посміхався, трохи відводячи погляд, ніби знав: слова ніколи не передадуть усього.
Тепер він ішов туди, де все почалося. У колишній роздягальні пахло сирістю і іржавими замками. Шафки скрипіли, ніби скаржилися на занепад. Підлога була вкрита уламками скла, а повітря — важке, насичене запахом мокрого бетону і старих образ. Дмитро пройшов коридором і зупинився біля дверей. Одиннадцятий «Б». Останній рік. Тут, того дня, вчителька літератури, дивлячись поверх окулярів, кинула: «А ти, Дмитре, чого завжди мовчиш? Не знаєш, що сказати?» А хтось із задньої парти додав: «Таким, як він, і говорити нема чого».
Обличчя того, хто це сказав, стерлося з пам’яті, як вицьвіла фотографія. Але голос — високий, зі знущанням — врізався у свідомість, як цвях. Він лунав роками, дзвенів у вухах, стискав горло, забороняючи говорити. Навіщо, якщо кожне слово — мішень? Якщо все, що скажеш, обернеться проти тебе? Цей голос шепотів, кликав, душив. І Дмитро мовчав.
Тепер клас був порожній. Тиша дзвеніла, як натягнута струна. Пил, осипаний тинк, дошка з уламками крейди. Він підійшов, взяв крейду. Провів лінію — рівну, впевнену. Без слів. Просто щоб почути, як вона скрегоче по дошці, доводячи, що він живий. А потім пальцем, прямо на запыленій поверхні, написав: «Я тут». І це було важливіше за будь-які слова — як знак, як зізнання, нарешті вирване назовні.
Коли він вийшов, тиша змінилася. Вона більше не давила. Здавалося, сама будівля прислухалася, дихала крізь тріщини у стінах. Повітря було холодним, але вже не ворожим, ніби прийняло його повернення. Дмитро дістав із кишені стару фотографію. На ній — він, сестра, батько і мати. Йому було сім. Усі посміхалися. Він тримав у руках паперовий літачок, який вони запускали в полі за будинком. Тоді все було просто, невинно, до того дня, коли слова стали пасткою.
Він повернувся не за помстою. Не за відповідями. Не за правдою, яку вже не знайти. А щоб заглушити той голос. Щоб почути інший — свій власний. Тепер він лунав голосніше. Не кричав, але був. І цього вистачало.
Ввечері він увійшов у квартиру матері. Вона зойкнула — постаріла, згорблена, з обличВона обійняла його міцно, ніби боялася, що він знову зникне, і в їхній тиші нарешті не було потреби у словах.
