**Дорога без повернення**
— Може, ще його труси постираєш? Шкарпетки, га? Дорослий же чоловік, їй-богу! Нехай сам справляється, — кинув дружині Віктор, поки Ярина натягала куртку.
Його слова звучали не як докір, але з таким холодом у голосі, що дружина на мить завмерла. Вона опустила голову, засунула руки в кишені й, не обертаючись, повільно застебнула блискавку.
— Може, просто помовчиш? — тихо відповіла вона.
Залунали кроки. Віктор зітхнув і пішов у вітальню. Знову вечір. Знову сам. А вона мчить до свого батька…
Біля під’їзду лежав сніг. Не той, що радує очі під Новий рік — білий і пухнастий. Ні, цей уже здавався під натиском березневого сонця. Він навіть не танув, а просто перетворювався на чавкаючий багнюк під ногами.
Ярина сіла в машину і на кілька секунд уткнулася лобом у кермо. Хотілося ридати. Хотілося, щоб хтось зрозумів і підтримав. Але поруч нікого не було. Вона кинула погляд на пакет із продуктами.
Запечені яблука… Колись її батько обожнював їх. Сам готував, а тепер, мабуть, навіть не пам’ятає, як користуватися духовкою.
Чоловік Ярини, Віктор, не завжди був таким буркотливим. Коли вони щойно одружилися, він був легким на підйом, уважним, турботливим. Її зворушувало, як він метушився, доглядаючи за нею та дітьми.
Але з народженням другої дитини та зростанням витрат у ньому прокинулося щось інше. Він вважав, що світ ділиться на своїх і чужих. За свою «зграю» він був готовий на все, а ось будь-яке втручання в сім’ю ззовні він сприймав майже як напад. Допомогу чужим він вважав слабкістю.
Спершу Ярина знаходила в цьому щось миле. Потім намагалася переконати себе, що це така мова кохання. А тепер, коли «чужим» став її батько… Вона не знала, що робити…
— Я поїхала. Зняла однушку біля метро. Подала на розлучення, — одного разу сказала Ярині мати.
Це прозвучало так ненав’язливо, наче йшлося не про шлюб, а про вибір занавіски у ванну. Для Ярини ця новина стала несподіванкою, хоча все назрівало давно.
— От, здавалося б, і нормальний він чоловік. Але в нас нічого не складається, — скаржилася мати Ярини подрузі.
— Та ти просто носом крутиш. Не п’є, не б’є — уже добре, — махала рукою та.
— Та хіба ж це єдине, що потрібно для щастя? Ні, Мар’яно. Має бути близькість між людьми. А в нас яка близькість? Він увечорі біля свого комп’ютера, а я поруч примостилася, в’яжу ниточку, щоб просто бути поряд. Сидимо й мовчимо. Ні з хати витягти його не можу, ні розбалакати.
Після розлучення мати ніби скинула тягар. Пішла на танці, освоїла комп’ютер, яким раніше зневажала, почала активно спілкуватися в соцмережах. Завела собі подругу Галину, з якою тепер їздила на екскурсії.
Іноді Ярина ловила себе на думці,
