Одноколійна дорога
— Може, ще й підсрачники йому пратимеш? Шкарпетки, га? Дорослий же мужик, трясця його матері! Нехай сам справляється, — докоряв дружині Богдан, поки Оксана натягала куртку.
Слова були без звинувачень, але з таким холодом у голосі, що дружина на кілька секунд завмерла. Вона опустила голову, засунула руки в кишені й, не обертаючись, повільно застебнула блискавку.
— Може, просто помовчиш? — тихо відповіла вона.
Чулися кроки. Богдан зітхнув і пішов у вітальню. Знову вечір. Знову самотність. А вона мчить до свого батька…
Біля під’їзду лежав сніг. Не той, що тішить очі перед Різдвом, білий і пухнастий. Ні, цей уже здавався під натиском березневого сонця — не танув, а просто перетворювався на чавкаючий мокрий бруд.
Оксана сіла в авто й на мить втулила лоба в кермо. Хотілося ревіти. Хотілося, щоби хто-то зрозумів і підтримав. Але поруч нікого не було. Вона глянула на пакет із продуктами.
Запечені яблука… Колись її батько їх обожнював. Сам готував, а тепер, мабуть, навіть не пам’ятає, як користуватися духовкою.
Її чоловік Богдан не завжди був таким буркотливим. Коли вони щойно одружилися, він був енергійним, уважним, турботливим. Оксану зворушувало, як він метушився, доглядаючи за нею та дітьми.
Але після народження другої дитини й зростання витрат у ньому прокинулося щось інше. Він вважав, що світ ділиться на «своїх» і «чужих». За свою «зграю» він готовий був на все, але будь-яке втручання ззовні він сприймав майже як напад. Він осудив допомогу «чужим» і вважав це слабкістю.
Спочатку Оксана вважала це чимось милим. Потім намагалася переконати себе, що це така мова любові. А тепер, коли «чужим» виявився її батько… Вона не знала, що робити…
— Я поїхала. Зняла однушку біля метро. Подала на розлучення, — одного дня сказала Оксані мати.
Це звучало так легко, ніби йшлося не про шлюб, а про вибір занавіски у ванну. Для Оксани ця новина була несподіванкою, хоча все назрівало давно.
— Ну, здається, і нормальний він мужик. Але в нас нічого не склеїлося, — скаржилася мати Оксани подрузі.
— Та ти просто примхлива. Не п’є, не б’є — уже добре, — відмахувалася та.
— Та хіба це все, що потрібне для щастя? Ні, Наталко. Ще має бути близькість. А у нас яка близькість? Він увечорі за комп’ютером, а я поряд сиджу, в’яжу щось, аби просто бути поруч. Сидимо й мовчимо. Ані витягти його з дому, ані розговорити.
Після розлучення мати наче збулася з плечен важкого вантажу. Почала ходити на танці, освоїла комп’ютер, який колись зневажала, активізувалася в соцмережах. Завела собі подругу Люсю, і тепер вони разом їздили на екскурсії в різні міста.
Іноді Оксана ловила себе на думці, що заздрить матері. Хоч особливих причин не було. Просто у тій наче розпочалося нове життя, де не було місця ні для неї, ні для її батька.
А батько… Його життя скінчилося. Після обміну він переїхав у маленьку однушку в спальному районі. Квартира була похмурою і неухабленою. Здавалося, сама аура Олега робила це місце ще похмурішим.
Оксана намагалася навідуватися до нього хоча б раз на тиждень. Прибирала, пОксана подивилася на батька, який ніжно гладив Тинку по голові, і раптом зрозуміла, що іноді саме ті, кого ми намагаємося врятувати, рятують нас самі.
