Дорога, яку ми не проїхали разом
Марійка та Тарас Борисович мріяли про одне — власне авто. Не просто купу заліза на колесах, а квиток у свободу, яку вони малювали в думках ще з дня весілля. Майже тридцять років — робота, город, підробітки, відмови собі у дрібницях — все заради однієї мети: купити машину та вирушити у подорож. Без розкладів, без метушні, лише вони й дорога.
І вони здійснили свою мрію. Сріблистий «Кіа Спортейдж» з’явився у старому гаражі поруч із вірною «Запорожець», який служив їм роками. Тарас Борисович ходив навколо машини, немов дитина, що отримала подарунок. Легко гладив капот, заглядав у салон, а Марійка вже уявляла, як вони мчать через мальовничі мости, як ночують у кемпінгах, п’ють каву на АЗС, дивляться на заходи сонця в незнайомих містах…
План був готовий. Кожну дрібницю продумали: маршрут, ночівлі, місця для їжі, список речей. Тарас відповідав за керування та техніку. Він вивчив карту, виписав координати кемпінгів, заправок, розрахував відстані, роздрукував графік. Марійка — за настрій, їжу та враження. У її зошиті були всі затишні ресторани з місцевою кухнею, всі пам’ятки, гарні місця для фотографій. Нікому не розповідали — це була лише їхня історія.
Літо добігало кінця. Залишилося завершити справи в городі. Був вересень, прохолодний вітер нагадував про осінь. Вони їхали додому — двадцять кілометрів до квартири. Сонце хилилося до горизонту, Марійка дивилась у вікно, а Тарас щось тихо наспівував. Усе було ідеально.
А потім — усьому настав кінець.
Різко гальмує, руки міцно стискають кермо, тіло подається вперед… Машина зупиняється посеред дороги. Марійку різко притискає ременем, вона не відразу розуміє, що трапилося. Потім — крик, паніка. Тарас не реагує. Просто обвис, похиливши голову на кермо.
Марійка викликала швидку, намагалася привести його до тями. Лікарі приїхали швидко, але… Він уже не дихав.
Серце. Миттєво. Ремень ще пахне його одеколоном, а його вже немає.
Потім були формальності: поліція, донька з чоловіком, сльози, запитання. Але Марійка не чула. Вона досі сиділа у машині, на тому самому місці, де ще недавно мріяла. Дивилася, як його забирають. І не проронила ані сльози. Вона спорожніла.
Минуло дев’ять днів. Потім сорок. Потім три місяці.
Донька приїжджала, приносила їжу, прибирала. Намагалася розговорити матір. Даремно. Марійка ніби зникла всередину себе. Механічно рухалась по квартирі, лягала, вставала, варила борщ, але душа була заморожена.
А одного разу донька, наче випадково, запитала:
— Мам, а ця срібляста машина — чия?
— Тарас її… — почала Марійка, і тут хвиля спогадів ударила їй у груди. Очі промайнули образи: як він обирав колір, як радів, як виписував координати заправок… І тоді вона заплакала. Вперше по-справжньому. Не тихо, не стримано — а з перекриком. Так, що донька злякалася. Марійка ридала цілий день і майже всю ніч. А потім заснула. А прокинувшись — зрозуміла: треба жити. За нього.
Навесні вона повернулася в город. Відкрила Тарасовий рюкзак, який стояв неторканим, і знайшла синю папку. Їхній маршрут. Його почерк. Його нотатки: «тут будемо пити каву», «тут тобі точно захочеться фото».
Вона захлопнула папку. Сльози підступили, гнів кипів. «Яка, до біса, мрія?!» — хотілося закричати. Хотіла викинути. Але не змогла. Поклала в сумку.
Тепер їздила в город електричкою. Зять забрав машину — обіцяв возити, але потім закрутився. Вона не ображалася. Нехай. Їй уже, здавалося, і не треба.
Але ввечері вона відкривала папку. Спочатку — нишком. Потім — щоночі. Читала, згадувала. Він був ніби поруч. Шепотів: «Поїхали, Марієчко».
І одного вечора вона наважилася. Повернувшись до міста, записалася на курси. Не прості — екстремального водіння. Інструктор, парубок років двадцяти п’яти, спочатку посміхнувся. Але Марійка була наполегливою. Вчилась, тренувалася, стискала кермо так, ніби трималася за життя.
Вона отримала права. Справжні. З позначкою. З гордістю.
А потім прийшла до доньки. Спокійно. Впевнено.
— Оленко, спустись, будь ласка. З ключами. І з документами.
Вона взяла їх, підійшла до машини. Погладила капот. Сіла. Завела.
А потім — поїхала. Нічого не сказавши. Через три дні вона була за кордоном — у країні, з якої починався їхній маршрут.
Далі — ще далі.
А з донькою поговорить пізніше. Вона зрозуміє. Адже це була їхня з Тарасом мрія. І тепер це — її дорога. Дорога без нього. Але все ще удвох.
