**Щоденник Остапа Григоровича**
Сьогодні знову сиджу на своєму балконі. Люблю цей час — ранкова п’ятниця, коли місто ще поринає у сні, а я, вільний і успішний керівник банківського відділу, вже передчуваю вихідні. Повітря пахне після дощу та липою. Обережно сковтую теплу каву й поглядаю на рибальські снасті в кутку. Новий спінінг, блешня, ящик із воблерами — моя гордість.
У кишені дзвонить телефон. Матір.
— Так, мамо, привіт, — посміхаюсь.
— Остапку, ти заїдеш сьогодні? Я спекла пиріжки з вишнями, твої улюблені.
— Авжеж заїду. Трохи пізніше, ми з хлопцями їдемо на озеро, на дачу.
— Знову на свою рибалку? — у голосі Надії Василівни чується ласкавий докір. — Хоч би дівчину з собою взяв. Тридцять два роки, сину.
— Мам, ми ж вже сто разів говорили. Як тільки зустріну ту саму, так і одружусь. Цілую, скоро буду.
Кладу трубку й зітхаю. Ця «рибалка» — наш священний ритуал. Дача Дмитра біля озера, шашлики, лазня, довгі розмови біля вогнища. Дмитро й Юрко, мої найкращі друзі з університету, давно одружені. У Дмитра вже донька підростає, Юрко чекає первістка. І щоразу наші «сімейні» виїзди починаються з одного й того ж:
— Ну що, останній холостяк України, чи готовий до капітуляції? — підморгує Юрко, коли ми закидаємо сумки в мій позашляховик.
— Орел ще тримається, — сміється Дмитро, ляскаючи мене по плечу. — Всі наречені вже втекли.
Я лише посміхаюсь. Я не тікав. Я чекав.
— Я одружуся, хлопці, але тільки по любові, — кажу серйозно, коли виїжджаємо за місто. — Щоб відчув одразу: вона — моя. Щоб дихати в унисон.
— Ох, Остапе, ти романтик, — хитає головою Юрко. — Такого не буває. Це в казках.
— А я вірю, — твердо відповідаю, дивлячись на дорогу.
***
На дачі, після лазні та перших шашликів, суперечка розгорілася знову. Дівчата з села, що проходили повз, кокетливо поглядали на нас, трьох городяків.
— Давай перевіримо твою теорію на практиці? — хитренько пропонує Дмитро. — Граємо в «гляделки». Хто перший відведе погляд — той програв.
— І що з програвшого? — азартно питаю.
— Програвший їде на трасу й робить пропозицію першій продавчині, яку зустріне.
Я був упевнений у собі. Але чи то пиво вдарило в голову, чи то сонце припікало — я програв. Коли повз нас пройшла висока білявка, я невтримано всміхнувся й відвів погляд. Хлопці реготали.
Робити було нечого. Слово — є слово. За півгодини ми вже їхали трасою. Серце билося від сорому й дикого азарту. Неподалік від села побачили жінку біля столика із зеленню та ягодами. Невисока, у простій сукні, з хусткою на голові.
— Ну, жених, твій вихід! — підштовхнули мене.
Я вийшов із авто й підійшов. Вона підняла очі — блакитні, як небо. Руки, якими вона перебирала ягоди, були в страшних опіках. Коли я привітався, вона мовчала, лише дістала з кишені блокнот і написала: «Що вам?»
Уся моя підготовлена промова розвіялася. Вона була така тендітна, мовчанозна. Я почувався останнім дурнем.
— Вибачте за дурне питання, — почав я м’яко. — Ми з друзями посперечалися… і я маю зробити вам пропозицію.
Очікував гніву, сліз. Але вона завмерла, потім кивнула. Вирвала аркуш із адресою.
Наступного дня, мучимий совістю, я поїхав за вказаною адресою. Невеликий дім, прибраний, з черемухою у дворі. На лавочці сиділа сувора жінка.
— Ви до Олени? — запитала вона без вступів.
— Так. Я Остап.
— Я Марія Іванівна, її бабуся. З якими намірами прийшли, пане? Оленка вчора прийшла не своя.
Мені стало ще соромніше. Я сів і пояснив.
— Ех, ви, городяки… — зітхнула вона. — Для вас все гра. А у неї життя — не мед. Бачили руки? Після пожежі. Батьки загинули, а її я витягла. Обличчя теж пошкоджене… і голос пропав.
Тоді з хати вийшла Олена. Побачивши мене, вона притиснула до грудей блокнот.
— Я приїхав вибачитися, — сказав я. — І… якщо ви не передумали, я готовий. Шлюб буде фіктивним. Допоможу, чим зможу.
Не знаю, чому я так сказав. Щось у ній торкнуло мене.
Вона написала щось бабусі. Та прочитала й несподівано додала:
— Що ж… Як вона вирішила. Тільки пам’ятай — якщо скривдиш, мені з тебе буде відповідь.
***
Реєстрація пройшла швидко. Олена була в елегантній сукні з віВже через рік Остап стояв біля колиски своєї доньки, тримаючи за руку Олену, яка сміялася тихим, мелодійним сміхом — і він знав, що його казкова любов, яку він так довго шукав, нарешті стала його щастям.
